– Вибач, Люцинко, наш телефон чомусь не працює. А мені треба терміново подзвонити.
– Звичайно, – знизала плечима Люцина.
– То важлива розмова! Я би тебе не турбувала...
Не слухаючи вибачень, дівчинка зачинила за собою двері. Аркуш знову став білим. Зрештою, чарівні видіння швидко з'являються і швидко зникають.
– Хто я? Де я? – повторила дівчинка й відповіла собі: – Я – Люцина. Мені майже п'ятнадцять років. Зараз вечір і я вдома. Прошу не турбувати. На сьогодні вистачить.
– Так, за півтори години... Подвійну дозу? Не знаю, чи вистачить... Слухаюсь, мій повелителю!
«Овва! – подумала Люцина. – Мабуть, правда, що Гортензія відьма. Її матуся це вже точно!»
Відьом у місті аж кишіло. Деякі дівчата з її класу ходили на курси, а на кожному стовпі висіло оголошення на кшталт: «Чорна Земфіра знімає закляття та віщує майбутнє». Правда, тепер вони називали себе екстрасенсами.
Люцина не цікавилась відьомським ремеслом. Це було модно, а той, хто сліпо наслідує щось, не має клепки в голові. До того ж, відьми мусили задля своїх потреб вбивати кротів, кажанів, потрошити жабок, і навіть посягали на священних істот – котів. Мама казала, що на тисячу міських відьом, можливо, знайдеться одна справжня. Люцина бувала в Гортензії й не бачила ні людських черепів, ні в'язанок зілля, ні амулетів. Звичайнісінька квартира без книжок. Гортензія чхнула, нагадавши дівчинці про поїзд ку в трамваї. А тоді відчинила двері:
– Дуже дякую! Я вже. Ти що малюєш?
– Будинок. Я такий бачила сьогодні. Там дві вежі: одна вища, друга нижча. Може, ви знаєте його?
– Я?.. Та знаю... Там знаходиться...
Гортензія чхнула, аж полетіли бризки слини.
–....Клуб книголюбів.
– О, я би туди записалась.
– Але ж ти вмієш... – сусідка раптом схопилась за поперек, наче її щось вщипнуло. – Тобто, я хотіла сказати... Цей Клуб для дорослих... А твоя мама коли приїде?
– Післязавтра.
– Якщо щось буде потрібно, заходь. Ще раз дякую! Добраніч!
– Нарешті! – сказала собі Люцина. – Як же я втомилась! Ця Гортензія забрала в мене всю енергію...
4
Не встигла Гортензія переступити поріг власної кухні, як у неї полетів капець і боляче вдарив у плече.
– Ну, чого ви б'єтеся, мамо? Я ж ходила дзвонити...
– Еге ж, і ляпати язиком! Клуб книголюбів, аякже! Якби я тебе не вщипнула, ти б усе витрясла перед нею...
– Вона б все одно мені не повірила! Ну, винна я, винна! Зате я прихопила книжечку в передпокої... – Гортензія витягла з кишені вицвілого халатика маленький томик у шкіряній палітурці.
– Дай сюди! – наказала стара.
– Ну, мамо!..
Від другого капця Гортензія ухилилась і хіхікнула:
– Промазали, матусю!
Стара сиділа долі, на вовчій шкурі, й мішала в чорному казанку щось брудно-сіре. При такій оказії довгі сиві патли вона вільно пустила по плечах. Варити на відьомському вогні було так само легко, як на газовій плиті. Один рух вліво довгим жовтим нігтем – і вогонь слабшав, а вправо – рідина починала бурхливо кипіти. Інтер'єр кухні був цілком у відьомському стилі, чимось, правда, скидався й на розбійницьку печеру. На грубій неструганій полиці, поруч із коробкою чаю «Чорна вдова», сиділа ворона Алергія, котра вперто не бажала прилучитися до відьомської справи, не каркала, не розмовляла. Милосердна Гортензія піді брала її з підбитим крилом ще взимку. Стара не любила цієї мовчазної пташки, у якої вистачало кебети не брати їжі з рук старої, що прагнула переселити її в кращий світ. А ціпок не досягав полиці.
– Усе ви, мамо, бачите, – щебетала Гортензія, подаючи старій капці. – А я неначе в тумані... Повелитель казав подвійну дозу, чого б це?
Стара занурила палець у вариво і облизала:
– А того, що той паскудний сусідський кіт перегриз телефонний кабель і чкурнув у закляте місце до своєї Котячої Величності. Поміркуй своєю тупою головою, чого б це рудохвостий примчався з розпроклятої землі? Наше діло маленьке, то не наш світ, хай він ще більше западеться, але крутиголовці дістануть і нас.
– Знаю, – кивнула Гортензія. – З більшого добра треба вибирати менше...
– Я ж тобі давала отрути для кота, чого він досі нам шкодить?
– Він втікає від мене! То дуже розумний кіт. Та й сусідка з четвертої квартири питала, чого я за ним ходжу. Нащо нам вирізнятись? Пронюхають, що до нас ходять клієнти за зіллячком, і донесуть у податкову інспекцію...
– Розумна в мене доня! Може, тебе в колисці підмінили, і ти не нашої крові? Тремтиш, як оці міщухи! Вони хіба озираються один на одного, як полохливі зайці...