39
Люцина прокинулась, коли в кімнаті було майже темно. Вона ще не вирішила, де їй прокидатись: вдома чи у незнайомому місці. На стільці гойдалась якась скоцюрблена постать й жалісно скиглила:
– Вигнали мене, вигнали!
– Хто? Що? – підхопилась Люцина. – Де я?
– Вигнали мене, вигнали...
– Хто ви?
Істота обернулась, і вона побачила невеличку тітоньку в панамці на розкуйовдженому волоссі, вбрану в латаний-перелатаний халат.
– Соня. А ти хто?
– Люцина.
Історія Люцини та історія Соні були схожі, бо кожну довелось би довго розповідати. До речі, обидві постраждали від відьом через свою любов до книжок. Тому їм неважко було порозумітись. Люцина не мала води, щоб заспокоїти бідолашну Соню, але знайшла цукерку.
– А ти?
– Я щось не хочу.
Цукерка заспокоїла Соню, і вона дещо встигла розповісти.
І дідусь, і тато Соні служили бібліотекарями в Замку, а тепер вона охороняла книжки, хоч за це їй ніхто не платив. Але вона мала невеличкий город, у якому, перекопуючи землю, знаходила старовинні монети і вимінювала на них каву та свічки.
– Я ніколи не продала б жодної книжки! – гордо сказала Соня. – Навіть, якби вмирала з голоду. Ой, як тут темно!
Вона витягла з кишені недогарок свічки й запалила.
– А нас ніхто не побачить? – занепокоїлась Люцина.
– Не сидіти ж нам у темряві! Ми не коти й не сови. Мене прогнали з бібліотеки, щоб не заважала, а таку безневинну бродяжку, як ти, ніхто не чіпатиме.
– Я не бродяжка. Я тут зовсім із іншої причини.
– Ой, що ж мені робитоньки! Книжки лежать на подвір'ї... Варвари вони, варвари!..
– Я одну підібрала, – Люцина простягнула книжку.
– О, сонети Петрарки! – залилась сльозами Соня і ніжно притулила до грудей тоненьку книжечку.
Як усі люди, що довго жили самі, вона навіть не поцікавилася історією Люцини.
– Ми повинні врятувати книги, усі до одної!
– А хто ж тоді рятуватиме нас? – спитала Люцина.
– Не турбуйся про це! Можливо, нас врятують лицарі з Королівства.
– Я серйозно, а ви мені казочки розповідаєте.
– Які ще казочки? Оця вся нечисть приїхала сюди не на екскурсію, а пильнувати двох лицарів, що прямують до Королівства через Великий Льох. Один із них принц, що був зачарований, а другий його товариш. Невже ти думаєш, вони нас не визволять?
– Але ж ми не в полоні, – зауважила Люцина.
– Зате в небезпеці, так?
– Правда. Але мені потрібно додому. Обійдуся й без допомоги лицарів, тільки покажіть мені, як пройти до Серединного світу? Я піду собі, після того, як ми врятуємо книжки...
Соня зробила великі очі:
– Ти що?! Цього ніхто не знає. Хіба ти не...
Люцина не могла зрозуміти, що викликало в Соні такий страх. Вона промимрила:
– Я читала...
– Еге ж, так, як нині усі читають! Ніби сіно зі стіжка беруть по одній стеблинці. Одне речення звідси, а друге – звідти...
– Наскільки я знаю, у Граничному світі навіть читати не вміють. Я не винна, що мені до рук потрапила така книжка, що не дає себе читати!
– «Енциклопедія Королівства»?
Люцина кивнула.
– Чула. У нас її вже немає. Батько не допильнував... Слухай, дівчинко, як там тебе...
– Люцина.
– Так-от, Люцино, нині до Серединного світу можна увійти через вікно, а завтра – через двері, а післязавтра – через дупло або криницю. Так мусить бути. Я стережу безцінні скарби і повинна все довкола помічати. Розумієш. надходить пора, і ти можеш увійти або вийти. Чим більше бажаєш, тим менше в тебе шансів. Терпіння – найцінніша річ на світі. А тепер нам треба поховати книжки. Коли оті бісові душі виберуться із Замку, я поставлю їх на місце. Тут ніхто довго не витримує, окрім мене. Це – ніби вокзал: одні – туди, другі – сюди, а треті – ще кудись. Місцевий люд мені відганяють Ясько і Мацько.
– Хто-хто?
– Замкові привиди. Я їх так назвала. Колишні лакеї господаря. Якось вони підлили вином його улюблені орхідеї, ну і...
– Що?
– Їх повісили. Бачиш он там дві липи? На отій, крайній.
– Як жорстоко!
– Чому ж? Уяви, що хтось подер би на клапті твою улюблену книжку. Ти б дуже розсердилася?
– Так, але я б не вбивала...
– Значить, ти не любиш книжки по-справжньому.
– Люблю, але ніколи нікого не буду вбивати! Життя – це великий дар, казала моя бабуся, і тому не можна відбирати те, що подароване комусь. Розумієте?
Запала мовчанка. Нарешті Соня не витримала і таким голосом, яким у темряві розповідають моторошні історії, мовила:
– Сьогодні вночі тут проллється море крові. Може, і вранці. Сподіваюсь, що і за нас проллється бодай краплина...