– А як бути з лицарями?
– Ясько і Мацько попередять їх, що готується засідка. О, чуєш? Щось їде. Велике. Це, напевно, Повелитель із Серединного світу.
– Повелитель чий? – спитала Люцина.
– Відьом, опирів, довгомудів, вовкулак і решти компанії.
Досі темне подвір'я освітили фари. Із Замку повибігали відьми та відьмаки і ще якісь дрібні істоти, схожі на великих жаб, й почали товпитись на сходах, заважаючи одне одному.
– Починає припікати, – зауважила Соня тихим, але моторошним, голосом.
– Що припікати?
– Це – образ. Бачиш, ото опирі, – вказала Соня на гурт чоловіків та жінок у довгих чорних плащах. – Треба звідси вимітатися, бо у них дуже гострий нюх.
Люцина мерзлякувато пересмикнула плечима.
– А ще якась дуже бридка стара відьма з палицею...
– Де?
Навіть у темряві Люцина упізнала стару сусідку і з нею Гортензію, що вивихнула сьогодні ногу, послизнувшись на банановій шкуринці.
Високий чоловік у капелюсі щось сказав, і настала тиша.
– Це і є Повелитель, мій лютий ворог. Він керує Клубом книголюбів. Уявляєш, вони збираються, щоб палити книжки!
– Не може бути! Які ж вони книголюби!
– Це – для конспірації.
– Тут мої сусідки. Через них я потрапила в халепу. Краще сховатися. Для мене вони страшніші за крутиголовців.
– Ти ще не бачила крутиголовців, – сказала Соня.
40
Якби хтось цікавий, чи просто випадковий подорожній із тих, що не люблять спати під зоряним небом навіть влітку, нагодився тієї ночі до Замку, то, напевно, довіку сидів би вдома, за умови, звісно, якщо залишився б живий. Для нього б вистачило одного вовкулаки, а тут добрий десяток гасав на подвір'ї, моторошно завиваючи. А на мурах чатували опирі, які прибули опівнічним автобусом. Звісивши ноги, вони слухали лемент роздратованих сов, що мусили вибиратись на лови до містечка, бо незвичний рух у Замку розполохав усю дичину. Навіть птахи, яких люди чомусь вважають партнерами нечистої сили, були невдоволені прибульцями. Окрім них у Замку мешкали лише бібліотекарка Соня і двійко привидів Ясько і Мацько. Ніхто з них не надіслав би запрошення таким невихованим особам обох статей. Опирі вдивлялись у темряву, звідки долинало тепло людського тіла й незрівнянний аромат свіженької крові. До сонного містечка було рукою подати, але опирам не дозволялось залишати пост.
– Де ж це фон Стронціус? – мовив молодий опир, якому виповнилось лише сто сімдесят дев'ять років, а здавався він ще молодшим.
– Певно, своїм ходом добирається, – відповів його напарник, випльовуючи п'яту жуйку «Орбіт» зі смаком крові й лимона, що мала захищати його зуби від карієсу. – Не думаю, щоб він ризикнув трястися в автобусі разом із нами.
– Я б волів виконувати його накази.
– Не знаю, по-моєму, шановний Стронціус так завис у «Вампірнеті», що живиться лише віртуальною кров'ю.
Обидва опирі захихикали.
– Слухай, Фреде, а ти грав у «Вампіра-супермена – 9»?
– Дійшов лише до третього рівня. Але кльова штука!
– Скинеш мені на диск?
Правду кажучи, опирам цієї лагідної літньої ночі не потрібен був старенький Стронціус. Так само вони могли обійтись і без Повелителя. Але Повелитель нетямився від люті. Він не хотів їсти сам кашу, котру наварив за наказом крутиголовців. Щопівгодини телефонував фон Стронціусу, але його розпачливі сигнали губились у темряві невідомості. Зрештою, Повелитель непокоївся: Стронціус був важким на підйом, але не посмів би ігнорувати крутиголовців. Востаннє вони бачились поблизу Кропив'яного цвинтаря. Повелитель не любив видовища крові навіть звичайних людей, шкодити яким було сенсом існування темних сил. Титул дістався йому в спадок, а відповідальність, до якої тебе змушують, не дає великої втіхи, власне, майже ніякої. Влада до того ж ще й небезпечна. Це Повелитель відчув сьогодні. Мусив щохвилі повідомляти імперську таємну поліцію, що діється в Замку, відбріхуючись за себе і Стронціуса, а також керувати підлеглими, котрі уявили собі цю операцію чимось схожим на пікнік і не дотримувались дисципліни.
Повелитель провів інспекцію Замку. Охорона його менш-більш влаштовувала. Щоб не пропустити принца Августа, її мало вистачити. Але з хлопцем мав бути Марко, котрого не візьмеш за допомогою спецефектів. Цей пройда незле знався на магії, якщо міг будь-коли міняти свою подобу. Не те, що вовкулаки, які скидали звірину шкуру на світанку. Справу дуже ускладнювало те, що ніхто не знав, де приблизно вхід до Королівства. Довгомуди з ліхтариками та смолоскипами обнишпорили всі закапелки, сподіваючись на поживу, однак не знайшли нічого підозрілого. Повелитель походжав собі коридорами другого поверху в супроводі довгомуда Лукаша і відьми Маргарити. Наша знайома, стара відьма, експерт «Клубу книголюбів», всілася в комфортне крісло біля палаючого каміна, а біля її ніг на ослінчику сиділа Гортензія й сонно ворушила спицями, плетучи з козячої вовни шкарпетки. Ця сімейна ідилія відбувалася на тлі біганини й безладу, незважаючи на пізню годину. Не чути було лише пліснявців і слинявців, котрим доручили облаштувати підземелля, пообіцявши допустити потім до бібліотечного каталогу та самої бібліотеки. Книжки винесли до сусідньої, меншої кімнати, що була колись кабінетом господаря. Таким чином, бібліотека стала важливим стратегічним об'єктом, штаб-квартирою Повелителя.