На ранок мали під'їхати місцеві крутиголовці-байкери, що промишляли на дорогах Граничного світу, а тепер ще й пильнували на них принца. Була це, власне, немита і некультурна банда, жорстока й безжальна до мирних мешканців сіл та містечок. Усі вони, безперечно, вартували в'язниці, але Імперія потребувала таких типів, щоб допомагали їй розправлятись із кожним, хто не є сліпо відданий Його Імператорській Величності.
Пані Маргарита, незважаючи на втому, крутилась поблизу Повелителя, намагаючись заслужити його ласку. Адже це вперше їй випала нагода покерувати молодшими відьмами. Нарешті він забажав кави, і Маргарита побігла виконувати розпорядження, доручивши Ружені наглядати за пліснявцем-знайдою, що норовив чкурнути з кошика. Відтак попекла собі пальця, гасячи спиртівку й вигукнула над чашкою шляхетного напою не дуже пристойне закляття:
– Щоб ти сказилась!
Вона мала на увазі спиртівку, однак кава виявилась більш вразливою. Якось важко уявити собі дію такого страшного закляття на чорну рідину, звичну в кожному домі. Може, каві зашкодили ще й три ложечки цукру, котрі відьма всипала до чашки, виходячи з власних уподобань. Маргарита урочисто понесла каву Повелителю, по дорозі гарикаючи на всіх, хто їй траплявся. Повелитель стояв коло вікна в позі Наполеона, виношуючи великі плани. Приємний вітерець обвівав йому лице, хоча перед очима стояла суцільна темрява. Він механічно прийняв чашку кави й підніс її до уст. Але тут, очевидно, спрацювало закляття, і кава, гаряча й пересолоджена, вихлюпнулась йому просто в обличчя. Від несподіванки Повелитель закричав, аж зі стелі зірвалось кілька пластів штукатурки. Один із них упав на голову пані Маргарити і, таким чином, відтягнув від неї страшніше покарання. Другий мав намір приголомшити стару відьму, що дрімала, але та недаремно вважалась наймудрішою серед собі подібних: вона миттю зреагувала, змінивши падіння брили на горизонтальний політ убік, і та з розгону врізалась у стіну. А третя брила штукатурки упала над дверима, повз які проходило двійко довгомудів, несучи сулію з червоною рідиною. Ті відсахнулись, й сулія впала. Її вміст червоною рікою розтікся сходами аж до вестибюля. Збулось пророцтво Соні про ріки крові...
Стронціус, що саме увійшов до Замку, подумав, що тут когось зарізали, тим паче, що нагорі лунали дикі крики. Він нагнувся і вмочив палець у рідину. Лице його скривилось, коли він спробував так звану кров на смак.
– Чорнило, – констатував фон Стронціус. – Але ефектно. Що, вони тут фільм жахів знімають?!
Стронціус виглядав зле. Його елегантний вихідний костюм був увесь у пилюці та павутинні, а плащ перетворився на лахміття. Стронціуса супроводжував стілець-підступець, єдина близька істота, що залишилась зі старим опирем на старості літ. Довга дорога підземними комунікаціями трохи знесилила Стронціуса.
Раніше оповідалось, як до затишного гніздечка Стронціуса потрапили принц Серпень, Марко, Мортіус і Сиволап із Тигрисиком, і що вони там накоїли. Коли старий опир прокинувся, то одразу почув, що пахне людським і не лише людським духом. Уже пізніше він усвідомив трагедію: Тосик загинув, і навіть майстер найвищого класу не зміг би повернути його до життя. Усі системи комп'ютера вийшли з ладу, скло монітора тріснуло, а дроти сплавились.
– Бідний Тосик! – прошепотів Стронціус. – Хто посмів?!
Йому й на думку не могло спасти, що це міг зробити сам комп'ютер. Тосик не настільки був дурний, щоб себе калічити. Стронціуса не хвилювало, що непрохані гості могли поквитатися й з ним традиційним способом, вдавшись до осикового кілка. Нині навряд чи хтось зуміє відрізнити осику від тополі, а на чорному ринку мисливцям на опирів постійно траплялись підробки. Нічого дивного, що старий досвідчений опир почувався в безпеці.