А що відбувалось у Замку, ми вже знаємо. Повелитель, надивившись бойовиків і набавившись комп'ютерними іграми, вважав, що принц Август такий собі герой, котрий без вагань полізе в саме пекло. Одним словом, дурноверхий хлопчина увійде до Замку і почне розмахувати мечем. Але не вночі, а удень, хоча й наказав стерегти усі ходи і виходи. Завтра, опівдні, після урочистої церемонії зречення короля Даниїла Королівство перестане існувати й опиниться у Великому Льоху. Чи затримають принца тут, чи вдасться йому прорватися на церемонію, однак він приречений. Кажуть, що в короля вже немає душі, а розум геть потьмарився від отрути, яку упродовж кількох місяців підкладав йому до страви підісланий кухарчук. Чи сам він здійме корону, чи йому допоможуть, це вже не важить.
Повелитель мав дуже холодну кров і не відчував до юного принца ненависті, на відміну від Стронціуса, котрий обіцяв зробити з нього те, що принц зробив із Тосиком, тобто відключити усі системи. Із уст його так і сипались технічні терміни, аж стара відьма не витримала:
– Дай собі спокій, Стронцю, бо в мене вже голова болить. Купиш собі нову машинку...
– Звідки в мене гроші?! – визвірився опир. – Може, вивернути кишені? Подивіться!
– Такі, як ти, грошенята в панчосі тримають. Треба було взяти дещицю з собою.
– Пощо? Тут немає крамниці сувенірів.
– Приїдуть бандити на мотоциклах, чим відкупишся?
– Чому це, бабуню, – не втерпів Повелитель, – ми маємо від них відкуплятись? Ми тут з поважною місією...
– Бо здрайці чемніші будуть, як ми їм ручку позолотимо. Для них гроші важніші за самого Імператора. Їм не можна потикатись до Імперії, бо зразу повісять. Я, наприклад, взяла з собою...
Стара вишпортала почорнілу монету:
– Срібна! Зараз почищу, й буде блищати.
– Ці гроші нині не в обігу.
– Я завжди казала, що гроші то є гроші, мій золотенький. Візьмуть і це. Я не хочу, аби з мене очіпок здерли й надавали по пиці. Ну, а тепер до діла... Потрібен жалібний голосок.
– Як це? – не второпав Повелитель.
– А як іще заманити доброго лицаря в потрібне місце?
– Геніально! – втрутився Стронціус. – Бідна полонянка ридає: «Рятуйте! Допоможіть!» Принц заходить зі своїми приятелями до темної кімнати, а тут я, тобто ми вискакуємо з-за спини... І я так ніжно беру його за горлянку...
– убивати не треба. В Імперії – свої плани щодо хлопця. Ганьба для нього буде страшнішою за смерть.
– Я читав у Вампірнеті, ніби принца оголошено мертвим.
– Це – плітки, – заявив Повелитель. – Так сказали королю. Насправді принцу дали отрути, що звалила б десятьох, але його приятель дав йому протиотруту. Щодо вашого плану, шановна, то серед відьом можна знайти пристойну кандидатку. Ви самі її виберете.
– Голос має бути нефальшивий, – сказала стара, от у чім проблема... Гортензіє!
Та з'явилась миттю і зробила глибокий реверанс, ніби вчилась колись у Інституті шляхетних панянок.
– Так, мамо.
– Збери усіх молодих відьом на прослуховування в сусідній кімнаті. Я прийду за три хвилини.
– Так, мамо.
Однак потрібної кандидатури вони так і не знайшли. У тієї голос був затовстий, та немилосердно фальшивила, а ще інша захрипла, гуляючи по росі...
– Може, панна Гортензія? – запропонував Повелитель. У неї такий приємний голос...
– Вона вже трохи підстаркувата, та в темряві її не розгледять. Давай, Гортензіє, кричи. Але жалібно, чуєш? Наче ти бідолашна сирітка, яку приносять в жертву дракону...
«Хотіла б я хоч один день побути сиріткою», – подумала Гортензія, набираючи повні легені повітря...
– А-а-а! Не чіпай мене своїми брудними лапами!
– Це не я, – закліпала очима Гортензія, бо ж крик долинав з коридору.
За хвилю до кімнати ввалився Лукаш, тримаючи під пахвою ще більш розпатлану Соню, яка завзято била ногами.
– А це хто?!
Здивувались усі, бо пані Маргарита, що прибула сюди з першим десантом нечистої сили, вже встигла забути про існування хранительки бібліотеки. Ця дивакувата жіночка аж ніяк не виглядала на лицаря, навіть на придворну даму не виглядала. З такою зачіскою і в халаті, який носять бібліотекарі Серединного світу... Пані Маргариті здавалось, що ця бідолаха давно вже кудись забігла, налякавшись довгомудів та слинявців.
Люцина собі спокійно спала у потаємній кімнаті, не здогадуючись, що Соня може зважитись на такий немудрий та відчайдушний вчинок – блукати по розневидимленому Замку.