Але Соня не дочекалась Яська і Мацька, що мали розвідати ситуацію, й пробралась до кімнати, де на брудній підлозі лежали купою її книжки, з яких вона щодень витирала пилюку. То був, як кажуть, сенс її життя доглядати за книжками, які, можливо, ще багато років ніхто не прочитає. Ось там необачну Соню і запримітив всюдисущий Лукаш й спитав:
– Якого дідька ви тут робите, пані?
Серце Соні охопило полум'я праведного гніву. Вона вже й так сьогодні зазнала потрясіння. Бібліотекарка звелась на ноги і підняла догори маленький кулачок:
– А ти що тут робиш у моєму Замку, волохата мавпо?
Вона ж іще не вміла розрізняти довгомудів і думала, що Лукаш є одним із тих, хто виганяв її сьогодні з бібліотеки. Слуга Повелителя був тугодумом, коли йшлося про щось інше, аніж про речі, котрі можна поцупити, але порівняння з мавпою йому страшенно не подобалося. Так іноді називав довгомуда домовик Спрячик. Соню він не встиг розгледіти й вирішив, що це одна з відьом. Лукаш огризнувся:
– Відколи це Замок став твоїм? Ходи, розберемося з Повелителем. Він заборонив палити книжки.
– Палити книжки?! – вжахнулася Соня. – Та я швидше спалю нас обох, дурню!
Навіть Лукаш протверезів від цих слів. Він звертався до Повелителя з усіма питаннями, настільки глибоко його шанував, хоч часом щось і цупив з речей господаря, наприклад, потай палив сигари, котрі брав на письмовому столі. Щодо цього, то його дійсно можна було назвати мавпою, бо він мавпував Повелителя. Отож Лукаш вхопив Соню довжелезними руками й поволік туди, де відбувалось прослуховування жалібних голосків. Стонціуса він поважав куди менше, бо опирі непередбачувані, як і всі істоти з дуже гострими й білими зубами.
– Кого ти привів? – спитав Повелитель. – Звідки взялася ця особа? Хто її сюди пустив?
– Ми знайшли її в бібліотеці, – зацвірінькали молоденькі відьми. – Вона там жила.
– Вона нишпорила в книжках, – пояснив Лукаш.
Уздрівши сам цвіт нечистої сили, Соня розгубилась і стала міркувати, як їй виплутатись.
– Власне, я хотіла забрати особисті речі, зубну щітку, рушник. Це ж мій дім, чорт забирай! – не витерпіла вона.
– Прекрасно! – заусміхався Стронціус. – Вона стане нам у пригоді. Хай покаже нам вхід до Королівства, і ми її відпустимо.
– Якщо ви так поводитеся з книжками, ніхто вас не пустить до Королівства! – випалила Соня і додала нищівно: – Варвари!
- А хто каже, що ми туди хочемо? Я пишу книгу про Замок. А це, – вказав Стронціус на Повелителя, – мій науковий консультант, професор. А решта – молодші наукові працівники. То ви нам допоможете, пані?
Мова Стронціуса була солодка, як мед, а погляд, наче у змії, що приманює собі мишку на обід. Зі стіни випливли напівпрозорі постаті двох тутешніх привидів Яська і Мацька, яким дуже подобалося стежити за довгомудами, що завзято нишпорили по Замку в пошуках скарбів. Хлопці розважались, показуючи місце, де треба було копати чи довбати стіну, і де, звісно, нічого не було. Привиди страшенно нудились, бо не могли покинути Замок, а десяток довгомудів міг за два дні зрівняти його з землею. Ясна річ, хлопці поводили себе дуже егоїстично, ставлячи під загрозу життя Соні, але, охоплені азартом, вони геть забули про неї. Знищівниками колишні лакеї були завжди: били посуд, обривали карнизи й витирали оксамитовими шторами брудні черевики, доки загублені орхідеї не переповнили чашу терпіння господаря. Власне, вони були хрещеними батьками злидників, втрутившись у хід експерименту: підгодовували з'їдликів салом та яєчнею, що призвело до страшної мутації. Граничний світ цілком зубожів, а люди в ньому розледачіли. Злидники навіть викопували щойно посаджену картоплю, такий мали, нівроку, апетит. Бешкетні слуги не відчували найменших докорів сумління.
Побачивши Соню в біді, Ясько з Мацьком намагались щось їй сказати, бо гіпноз не діє на привидів, але було вже запізно. Соня широко розплющила очі й пробурмотіла:
– Спочатку вниз, потім наліво...
– Веди нас! – наказав Стронціус.
Бібліотекарка нетвердою ходою, простягнувши вперед руки, рушила, а за нею потягнулася ціла процесія на чолі зі Стронціусом та Повелителем. Залишилася тільки стара відьма, бо вона могла бачити все в магічному люстерку, як на екрані кольорового телевізора. Ясько з Мацьком подалися з усіма. Їм було шкода Соні. Визволити її привидам було не під силу, але вони могли розділити самотність із нею у в'язниці, бо не виглядало, що Соню тепер так просто відпустять. Коли усі нарешті вступилися з кімнати, стара сягнула по своє помело, скочила на ноги і прудко його осідлала.