І от тепер вона опинилась у темниці, яку власноручно зачинив Повелитель, разом із закляттям приліпивши печатку «Клуб книголюбів», бо іншої не мав при собі. Цю печатку він ставив на книжки, що не годились для урочистого спалення; кримінальні та любовні романи, неапетитні трилери і таке інше. У Серединному світі можна знайти багато книжок з такою печаткою. Власне, печатка ставилась задля того, щоб члени Клубу не брали двічі однієї й тієї ж книжки. Після слинявців і пліснявців печатки можна було й не ставити. Соня навіть не знала за неї. Бібліотекарку Замку зачинили, наче державного злочинця, а по сусідству довгомуди довбали стіну завтовшки півтора метра, що виходила на північний схил Замкової гори. Вони, очевидно, не знали прислів'я: «Пробивши мур, до Королівства не потрапиш».
– Годі! – наказав Повелитель, задихаючись від пилюки. – Четверо довбають стіну, а решта – нагору. Незабаром світатиме.
Він обернувся і побачив, що Стронціус кудись зник. Залишилось заледве кілька осіб, інші порозбрідалися хто куди, не виявляючи інтересу до Королівства.
– Якась дурня усе це, – пробурчав Повелитель і гукнув Лукаша, щоб вивів його нагору.
А Стронціусу час було спатоньки, і він, начхавши на обов'язки головного стратега цієї блискучої кампанії, подався шукати собі як не труну, то бодай зручну скриню. Природа вимагає своє навіть і від опирів. Втомилися і відьми після безсонної ночі. Деякі повкладалися спати, підклавши під голови книжки. Вони не знали про існування гномів і тому не боялися. Повелитель теж хотів спати, хоча безсоння мордувало його уже багато років через отой осколок меча Лицаря Королівських Окулярів. Він увійшов до зали, коли вікна без шибок показували поблідле безбарвне небо, з якого позникали зорі. Повелитель відіслав Лукаша, щоб не стирчав перед очима, а сам сів у друге крісло. Від каміна віяло теплом, але тіло повелителя нечистої сили ніколи не могло зігрітись.
– Чи не час випити вранішньої кави? – спитала стара, потягуючи руки й ноги.
– Мене вже пригостили вночі кавою, – здригнувся Повелитель і тут запримітив скраєчку вогню срібний кавник, над яким піднялася коричнева пахуча пінка.
Стара нагнулася й налила собі кави у порцелянове горнятко. Потім вийняла пляшечку й накапала з неї білуватої рідини.
– Жаб'яче молоко.
– Мені без молока, будь ласка, – похопився Повелитель. – І без цукру.
Кава була пекуча, як піски Аравійської пустелі, й гірка, як цикута. Повелитель вийняв із кишені кубинську сигару:
– Не бажаєте?
– У мене люлечка.
Тепло буде сьогодні, – зауважив Повелитель, насолоджуючись доброю кавою і сигарою.
– Навіть гаряче, – докинула стара. – Бачиш, іноді краще миритися, ніж битися.
– Ви про що?
– Та так... Добре іноді побалакати за кавою.
– Чогось нема мотоциклістів. Давно би мали приїхати.
– Уже не приїдуть.
– А що сталося?
– Мотоцикли поламалися. Неопізнаний літаючий об'єкт вивів із ладу.
Від кави мозок Повелителя прояснився.
– Ага... Чи не оцей? – вказав він на помело, що чемно стояло під стіною.
– У них своїх бандитів вистачає.
– T-c-c! – приклав палець до уст Повелитель і гукнув:
– Лукаше!
– Ну? – з'явився той набурмошений і сонний.
– Налий собі кави. Не бійся, ця не скажена! Піди перевір охорону.
– Опирі повкладалися спати. У порожніх діжках.
– Зрозуміло. Можеш собі йти. А де ділася ложечка?
– Яка ще ложечка? Тут не було ніякої ложечки, – образився довгомуд. – Щойно дзвонили з Імперії, питалися, чому не відповідаєте.
– От, чорт! Певно, сіла батарейка. Як же я заряджу мобільник?! Що вони ще казали?
– Що о дванадцятій годині почнеться та, як же її, розкоронація. Ну, це ви вже знаєте. А ще цікавилися, куди поділися мотоциклісти. З ними перервався зв'язок.
– І що ти відповів?
– Ну, що то не наше діло охороняти мотоциклістів.
– Фе, який ти неввічливий! – скривився Повелитель.
– Не я, а ви. Я себе за вас видав, щоб не ганяли туди-сюди. Хіба вам не все одно?
– Щезни з моїх очей! Але спершу принеси мій меч. Він у валізі.
– Ви що, будете битися? – вжахнувся Лукаш. – Мало вам печінки?
– Я сказав. А потім піди подивитися, що там зі стіною.
– Надурили тебе дорогенький... – хихикнула відьма. – Я зразу побачила, що ота дамочка прикидається.
– Чому ж не сказали?
– Хіба ти сам не знаєш, що до Королівства нема входу?