– Я розвалю цей клятий Замок! – скипів Повелитель. – Вхід мусить десь бути. Якось же сюди потрапляють крутиголовці...
На тім скінчилася мирна кавова ідилія.
Через пробитий отвір у стіні влазили недобитки мотоциклетної банди. З тилу їм здавалось безпечніше.
– Ша, мавпи! – прохрипів бритоголовий обірваний байкер із величезною гулею на лобі. – Де ваш Повелитель?..
Він лаявся, може, десять хвилин добірною крутиголовською лайкою, з якої, власне, й складалася мова злочинного елементу. Важко повірити, що скажена кава, приготована Маргаритою, могла призвести до таких руйнівних наслідків. Байкери мали намір із блиском в'їхати у ворота Замку, а довелося йти пішки. Мотоцикли перетворилися на купу погнутого залізяччя, яким зараз ласували злидники. Убогою говіркою байкерів годі було окреслити ту напасть, що на них звалилася. Вони так і не взнали, що то таке чорне літало поміж них, дряпалося й кусало. Але навіть поранені, крутиголовці могли нагнати страх на будь-кого. Лукаш, який саме нагодився поглянути на роботу довгомудів, швиденько повернувся назад і доповів:
– Не знаю, чи це Королівство, чи ні, але в діру лізуть якісь страшидла, обвішані ланцюгами, і страх як лаються. Що робити?
44
Власне, з цих слів почалася найбурхливіша історія Замку за все його існування. Повелитель відчув, що зараз стане гаряче. Треба було хоч щось робити. Стронціус, як завжди, підвів, заснувши разом із іншими опирями. Зморені біганиною й виттям вовкулаки, набувши людської подоби, заснули, декого застав перший промінь сонця. На щастя, місцеве населення не потерпіло, і люди змогли почати ранок, як звичайно. Зі сходу линуло світло, забарвлюючи знищений Замок у золото, від чого він здавався наче малюнком із дитячої книжки. Таким могли його бачити містечкові діти, якби хоч раз мали нагоду погортати книгу казок. Таким його бачили Серпень і Марко, навіть Мортіус, що колись частенько забігав до дитячої бібліотеки. Вони ще не знали, хто їх чекає в Замку, але вважали себе готовими до усього.
Рівно о дванадцятій годині мали відчинитись двері до Королівства. І тоді ж могли відчинитися інші двері – до Великого Льоху. Їх можна порівняти лише з дверима в ліфт, що не має дна. Двері зради, підступу й страху. Відгомін цих двох подій прокотиться по всіх світах, бо вони пов'язані між собою різними способами.
Але тепер наставав час зустрічей. Мандрівники до Королівства мали зустрітися з Люциною, втікачкою із Серединного світу, і з нечистю, що зайняла оборонні позиції в Замку. Зустріч нечисті з побитими крутиголовськими байкерами уже відбулася.
Якби Марко, прихильник білої магії, мав при собі чарівну кришталеву кулю, то міг би передбачити усі зустрічі й належно до них підготуватись. Але, очевидно, шлях до Королівства не лежить через магічні знання, бо тоді до нього легко б потрапляли чаклуни з давно схололим серцем.
Серпень не раз попереджав Марка, що наука магії може дорого тому обійтися. Та сила, яку закликає до себе чаклун, не має розуму, і їй байдуже, кому служити. Дуже часто чаклуни гинуть, намагаючись зупинити бурю чи пробити тунель у горі.
Не у всьому Серпень мав рацію: бути чарівником дуже цікаво, коли робиш щось приємне людям, бо нудне життя – це не життя. Удома юний чарівник Марко був дуже веселим хлопцем, але події, учасником і свідком яких він став, важким каменем лягли йому на душу.
Мандрівники зайшли з тилу Замку, як радив їм старий Люстій. Мечі поводились неспокійно і заважали ході. Марко вирішив використати останній шанс і розповісти Серпню ще трохи правди. Усієї він не міг себе змусити сказати. Марко зупинився ніби для того, щоб вийняти колючку з ноги.
– Знаєш, – сказав він, – мені сьогодні приснився сон. Ніби ми вдома, в королівському палаці. Щойно прийшли і бачимо, як король Даниїл знімає корону і кидає на землю. Ми намагаємось пробратись крізь натовп, щоб підняти корону, але не можемо...
Марко запнувся.
– А далі що?
– Не пам'ятаю...
– Розумію, що це сон, але хіба король може так повестися з короною, яку до нього носили найславніші мужі Королівства? – докірливо сказав принц. – Він може віддати її мені, чи навіть комусь достойнішому, але щоб таке! Цього не повинно бути навіть уві сні...
– Не знаю, як у Королівстві, – зауважив Мортіус, – але в нашому світі кояться куди гірші речі. Уявіть собі, кілька генералів влаштовують змову, і президент складає свої повноваження.
– На щастя, у нас немає генералів.
– Не конче мусять бути свої. Ой, хлопці, якби ви трохи в нас пожили, то вжахнулися, дізнавшись, на що тільки не йдуть люди заради грошей і влади!