– Ми знаємо вашу історію, – сказав принц, – і намагаємось не повторювати чужих помилок. Хоча колись то була й наша історія, щоправда дуже давня.
– Ну, – здвигнув плечима Мортіус, – якщо у вас не існує грошей, то з якого дива змінювати владу? Кому це вигідно? Я ж забув, у вас під боком Імперія. Зрештою, мало що тобі приснилося, Марку... Переживаєш, то й сниться усяке. Зі мною теж таке буває: вертаюся до хати і раптом уявляю собі, що щось сталося. Тигрисика ж двічі викрадали. Я навіть викуп платив. А не було б грошей, страшно подумати!
– Мене вже ніхто не вкраде, – запевнив Колобок. – Я не дамся!
Тигр мало що второпав, бо ніколи не цікавився історією, але розумівся на викраденнях.
– А тебе, Сиволапе, ще можуть вкрасти!
Кіт тільки пирхнув.
– Ох, Тигрисику, – поважно мовив Марко, – у слабкому тілі може бути сильний дух. Сиволапа ніколи б не обрали королем котів, якби він на це не заслуговував.
– Це – правда, – підтакнув Мортіус і раптом вигукнув: – Дивіться, з вікна хтось махає хусточкою!
45
Люцині судилося знову опинитися самій. Вона ще не знала, що Соню замкнули в темній кімнаті та забули. Бібліотекарка сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, бо змерзла. Ясько з Мацьком знайшли її, поспівчували й подалися в дупло старої липи відпочивати. Долі привидів не позаздриш. Вони зовсім не хочуть нікого лякати, а їх бояться і через те намагаються позбутися. Добре, коли із співчуття, але іноді з ними поводяться дуже жорстоко. Люцина не встигла поспілкуватися з колишніми лакеями барона, але й без того її схвилювало те нечуване покарання, якого вони зазнали. Вона хотіла б їм допомогти, але не знала як.
Недобре було в Граничному світі, хоч Люцина мало й бачила. Хтозна, якби вони з мамою тут жили, то, можливо, якось звикли. Звідси ж можна потрапити до Королівства. Схоже, що тут усі змирилися з нечитанням, нудьгою і крутиголовськими стражниками. Але з приходом принца тут бодай щось мусить змінитись. Герої не залишають напризволяще тих, хто потрапив у біду.
Отак міркувала дівчинка перед тим, як заснути. Надворі було тихо, тільки зрідка завивав якийсь вовкулака, а у відповідь йому відзивались собаки в містечку. Мабуть, вони розуміли одне одного.
Прокинулась Люцина від того, що щось лоскотало їй п'яти. Вона повернулась на бік, і в очі їй вдарило світло. Саме сходило сонце.
– Перестаньте! – сердито сказала дівчинка. – Що за жарти?
Книжкові гномики залишили п'яти в спокої і стали тупотіти по канапі, наче танцювали.
– Ну, добре, встаю... – зітхнула Люцина, яку ніхто не посмів би будити так рано.
Вона сіла, потираючи заспані очі й тут зауважила, що Соні немає. Певно, кудись вийшла. Треба було з чогось починати ранок. Хоча б розчесатись. От якби відьми вже покинули Замок. Гортензія ж працює, та й інші теж. Люцина підійшла до прочиненого вікна й розчинила його навстіж. Глянула вниз. Може, Соня в саду. Але роси з трав ніхто не струшував. Із Замкової гори містечко було видно як на долоні. Вона дивилась удалечінь, тому одразу не помітила мандрівників, що прямували до Замку. Схил заріс кущами, й незнайомці йшли тією самою стежкою, що й Люцина вчора. Спершу вона побачила двох чудернацько вбраних хлопців. Серце їй завмерло: це могли бути принц із товаришем, на яких у Замку готувалась засідка. Обидва хлопці мали при собі мечі. Та ось за ними вигулькнув не старий і не молодий чоловік у сірій куртці, а слідом – величезний тигр. Кота, що біг попереду всіх дівчинка не помітила. Уся ця дивна процесія спокійнісінько просувалась догори, наче прогулювалась після сніданку.
– Дивно, – сказала Люцина, – виглядають на циркових артистів...
Вона вхопила «Енциклопедію Королівства», але та обпекла пальці, наче гарячий метал. Книжкові гноми зібрались разом на стосі врятованих учора книжок і стрибали від радощів.
– Ні, це не циркові артисти, – вирішила дівчинка. – Треба їх попередити!
Кричати вона не насмілилась, але згадала, що можна подати сигнал. Витягла з кишені білу хустинку й швидко замахала. Але її довго не помічали. Люцина не бачила, що діялось за її спиною. Книжка, яку вона впустила на канапу, почала диміти і раптом спалахнула сліпуче білим полум'ям. Запах горілого змусив Люцину обернутись.
– Що ж ви робите?! – крикнула вона до гномиків. – Гасіть, бо книжки згорять!
Однак ті лише знизали плечима. Люцина голіруч вхопила палаючу книжку, навіть не обпікшись, і скинула її на кам'яну підлогу, а тоді почала гасити канапу, а це нелегко, коли під руками немає води. Проте вогонь можна загасити й старенькою ковдрою. Після того, як пожежу було ліквідовано, дівчинка кинулась до вікна, сподіваючись, що подорожні помітили дим, який виходив надвір.