Вони й справді стояли унизу, задерши голови: хлопці, чоловік, тигр і здоровенний смугастий кіт. Вигляд улюбленої тварини прогнав найменші вагання і страх перед незнайомцями. Коти не водяться з поганими людьми.
– Привіт, – сказала Люцина. – У мене тут пожежа!
– Вам допомогти? – спитав хлопець у сірій одежі з вигаптуваною емблемою на грудях.
– Ні, дякую, я вже погасила...
– Шановна панночко, – зняв кепку чоловік, – ви проживаєте в цьому Замку?
– Я тут випадково, – зітхнула Люцина і подумала, що нізащо не покличе на допомогу. Соня, напевно, придумала б щось романтичне. Але вона тільки всміхнулась:
– Які гарні кіт і тигр!
– Мої шанування, – галантно сказав тигр. – Ілля.
– Люцина.
– Дуже приємно, Сиволап.
– Ви певні, що все гаразд? – перепитав хлопець у сірому.
– Так, це книжкові гномики щось начаклували.
– O! – вигукнув інший хлопець із рудим волоссям, зв'язаним у хвіст, вбраний у куці штанці й зелену камізельку. – Та ми вже з вами зустрічались! Пам'ятаєте, у трамваї? Я тоді зразу відчув, що ви не пасуєте до Серединного світу. Мене звати Марком, а це – пан Мортіус і Серпень.
– Серпень? – здивувалась Люцина.
– Серпень, бо народився в серпні.
– Хотів би уточнити, – вклонився ще раз Мортіус, – але ми, здається, з одного міста, колись славного Львова. Взагалі, мене звати Гриць. Ще позавчора я був репортером «Посейбічних і потойбічних новин». Мене, напевно, уже звільнили.
– Дуже прикро, – мовила Люцина.
– Як кажуть у нашому краї, усе, що робиться, те на краще.
Нові знайомі нерішуче топтались під вікном. Їм не хотілось йти. Люцина нарешті зважилась:
– Не знаю, чи ви ті, чи не ті, але бібліотекарка Соня казала, і я сама чула, що тут, у Замку, засідка. Чекають на двох лицарів. Тобто один із них – лис. Уночі тут було повно нечистої сили: відьмаків, відьом, опирів, довгомудів. І ще мали прибути крутиголовці...
– А чи можна поговорити з пані Сонею?
– Її тут немає. Ой! – тільки тепер Люцині спало на думку, що з бібліотекаркою могло щось трапитися.
Мабуть, не тільки через це Люцина розплакалась. Далися взнаки й самотні блукання, і неможливість повернутися назад. Незнайомці могли покинути її, як покинула Соня. Тут і дорослий би не витримав.
Врешті прибульці залізли через вікно і намагались заспокоїти Люцину. Особливо старався Тигрисик, час від часу когось штовхаючи.
– Книжка! – вимовила нарешті Люцина, вказуючи на «Енциклопедію Королівства».
Книга, котра завдала їй стільки клопоту, не згоріла, а ніби оновилась. Стерта позолота знову засяяла, а палітурки стали як новенькі.
– Що? – спитав Марко. – Що з книгою?
– Вона не згоріла!
Марко взяв «Енциклопедію», розгорнув і прочитав:
«Справжні книги не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває сторінки, ми зберемо їх докупи, обійшовши задля цього увесь світ».
– Це слова із клятви книжкових гномів. Я читав «Енциклопедію» в іншому виданні, простому, а це – магічне. Як вона тут опинилась, не розумію...
– Вона була в нас удома. То книжка мого прадіда.
– Дивись на оце! – тицьнув Марко книгу товаришеві.
Той зазирнув до «Енциклопедії». Обличчя Серпня прояснилось, і він так пильно подивився на дівчинку, наче побачив її вперше.
– Відтепер ви під нашою охороною, панно Люцино. Ми просимо вас поки що бути з нами. Пора братись до діла! Дивно, невже в цій кімнаті немає дверей?..
– Є, – шморгнула носом Люцина, потрохи заспокоюючись. – Але з того боку. Вони ховаються. Це ж потаємна кімната. Тому мене і не знайшли відьми.
– У Королівстві є прислів'я: «Якщо не можеш знайти дверей, намалюй їх на стіні», – сказав Марко.
– Я могла б намалювати. Я вчуся в художній школі.
– Чудово! – Марко підняв уламок цеглини. – Підійде?
Люцина кивнула і, зупинившись перед стіною, спитала:
– А які намалювати двері?
– Щоб влізся Тигрисик, – запропонував Мортіус. – Він серед нас найширший.
– А хто найвищий?
Найвищим виявився Серпень. Важко малювати, коли за твоїми рухами стежать, а в спину дихає величезний тигр.
– Трохи криво, – зауважив Сиволап. – Треба підняти цю лінію трохи вище.
«Добре, що мій Фелікс не розмовляє», – подумала дівчинка. Під кінець вона намалювала клямку з вигнутою ручкою, яку бачила на ілюстрації до казкового роману.
– Чудові двері, – запевнив Марко.
– Так, – погодився Серпень. – Як у казці.