Выбрать главу

– Справді, якась жінка, – підтвердив Сиволап.

Люцина зраділа:

– Це – Соня! Ходімо до неї!

46

Наприкінці коридору вони побачили двері з наклеєним папірцем.

– «Клуб книголюбів», – прочитав Мортіус. – Цікаво...

– Тихше!

З-за дверей долинав смутний голос:

Щасливий, хто живе без маски й прикидання, Хто не приховує правдивих дум і мрій, Хто не зневолює свого пера, в німій Покорі творячи нудні й пусті писання. 

Бідолашна Соня, опинившись заручницею нечистої сили через власну необережність, втратила будь-яке відчуття часу, а разом із ним – надію вийти на світло. Із кімнати можна було вийти лише через двері, а їх запечатав сам Повелитель. Соня уміла відчиняти замки шпилькою для волосся. Цього навчив її тато, бо малою дівчинка могла втрапити в халепу, блукаючи по Замку. Наприклад, зачинити за собою двері чи залізти в скриню. Але тут вона не могла нічого вдіяти. Тато заборонив Соні читати книжки з магії, доки тій не виповниться аж сорок п'ять років. А до цього віку їй ще було далеко.

Кликати на поміч вона не хотіла, щоб не наражати Люцину на небезпеку. Ясько і Мацько пробували розбудити дівчинку, щоб розповісти, у чому річ, але не зуміли. Наставав ранок, і їм треба було щезнути з першими променями сонця. Щоб не заснути й додати бадьорості духу, бібліотекарка читала вголос вірші улюблених поетів. Байдужа до поезії людина пройде повз її в'язницю, але той, хто має чутливе серце, обов'язково зупиниться послухати. 

Чому ж моя душа не може без вагання Поскаржитись на жаль, на смуток ревний свій, Чому перо моє втрачає вольний стрій, Як тільки доторкнусь до власного страждання?

Який гарний голос! – сказав Мортіус. – Жінка з таким голосом може бути сиреною, але не відьмою.

Він витяг із кишені невеличкий диктофон і поставив на підлогу.

– Може, відчинити двері? – запропонувала Люцина.

– Ні, я хочу записати вірш до кінця. Здається, це Ронсар... Який голос, який талант!

Власне, у глухому голосі, що долинав із-за дверей, не було нічого вражаючого, але він чомусь зачепив струни Мортіусової душі так, що ледь не порвав. Обидва лицарі теж заслухались. Тільки Сиволап нетерпляче крутився під ногами, бо за таких обставин дорога кожна секунда. Та ось Соня дочитала останні рядки сонета: 

Найгірший той вогонь, що спалює думки, Зло найлютіше те, що в'їлося в кістки, Найбільший біль — це біль, котрий не має мови.

За стіною почулося хлипання. Бібліотекарка навіть не здогадувалася, що її чують. Вона б тоді не змогла згадати жодного слова з вірша.

– Соню! – покликала Люцина, коли Мортіус вимкнув диктофон. – Ти мене чуєш? Зараз ми тебе визволимо!

І не гаючи часу, зірвала папірець з дверей. Щось вкололо її в руку, може, скалка дерева. Коли не знаєш про чари, діяти дуже легко. Їх наче не існує. До речі, так вважав Серпень. Соня ледь не звалила дівчинку з ніг, кинувшись їй у обійми.

– Я знала, що ти прийдеш по мене! А це хто?

– Тигр Ілля, або Тигрисик. І кіт Сиволап. Це вони почули твій голос.

– О, так, звірі такі чутливі! – засяяла Соня. – Дякую, щиро дякую!

– А це ті, про кого ти мені розповідала...

– Але ж їх троє! Боже, хто ж із них принц? Чи не ви часом? – спитала вона Мортіуса, котрий у напівтемряві видався їй дуже поважним.

Мортіус густо почервонів. Нікому б таке не спало на думку. Із цього він зрозумів, що зустрів незвичайну істоту.

– Ви чудово читаєте вірші, – бовкнув він. – Це – Ронсар?

– Майже вгадали: Жоакен дю Белле. Я часом їх теж плутаю.

– Соню, – втрутилась Люцина, – цей пан із Серединного світу. Ми з ним із одного міста. Це – Марко, а це – Серпень. Але ти називала інше ім'я...

– Серпень – це і є принц Август, – просичала Соня. – Невже ти досі не зрозуміла?!

– Власне, ми тут інкогніто і не називаємо титулів, – прокашлявся Мортіус. – Мене звати... Мортіус. Я репортер. Ніколи не чув, щоб хтось так читав вірші, вам треба виступати на сцені!

– Я зворушена.

– Тільки не треба знову плакати. Ми збираємось нагору, бо шукаємо вхід до Королівства.

Соня хихикнула:

– Я їх надурила! Примусила довбати стіну. Зате у вас є запасний вихід на випадок втечі. Щодо мене, то я залишусь у Замку.

– Сподіваюсь, нам не доведеться втікати, – сказав Серпень. – Але ми б не хотіли кровопролиття.