– Вони чекають мого наказу. А я чекаю дзвінка з Імперії.
І тут, ніби на замовлення, у кишені Лукаша задзвонив телефон.
– Вас, Повелителю!
Не кваплячись, той підніс мобільник до вуха:
– Слухаю! Так, він тут, і не один. У нас є поранені...
Серпень підбіг до нього:
– Можна?
– Прошу, – навіть не здивувався Повелитель і передав йому телефон.
– Я – принц Август і буду вчасно. Чекайте!
– Він що, здурів? – здивувався Мортіус.
– Це називається шоковою терапією, – пояснив Марко.
– Здається, нам її й досі не бракувало. Але я, безперечно, піду з вами...
Принц подякував Повелителю за телефон і сказав:
– Я міг би взяти вас заручником, але можете собі йти, доки у ваших підопічних не почались ускладнення. Сиволапе! Нехай твої воїни випровадять цю публіку.
Повелитель знову слухав Імперію, і чим більше слухав, тим кращий ставав у нього настрій. Потім він вимкнув телефон і сказав:
– Спершу жінки!
Відьом не треба було довго вмовляти. Вони похапали мітли й полетіли. Гортензія зойкнула:
– Де моє помело? Мамо, ви не бачили?
Та ж проблема виникла і в пані Маргарити, яка ніяк не могла зібрати свій багаж.
– Швидше! – наказав Повелитель.
Гортензія наштовхнулася на кота й голосно чхнула.
– Феліксе, і ти тут?
Люцина кинулась до свого любого котика і вхопила його на руки.
– Мітли он там! – показала Соня на сусідню кімнату. – Ми виганяли ними слинявців і пліснявців. О, мої книги! Що з ними буде?!
Мортіус взяв її за руку:
– Спокій, тільки спокій! Я втратив усе: квартиру, телевізор, роботу... Здоров'я – важливіше.
Стара відьма не рухалась з місця.
– Вам що, потрібне окреме запрошення? – визвірився Повелитель.
– А тобі не все одно? Я хочу на прощання сказати кілька слів цій малій, Люцині. Підійди-но сюди, голубко!
– Не йди! – злякалась Соня.
– Не бійся! Можете притримати моє помело! – кинула стара свій літальний апарат під ноги Мортіусу.
– Я б не радив, – сказав колишній репортер. – Ще скаже якусь гидоту!..
– Ви хочете з нею говорити? – спитав Серпень.
Люцина знизала плечима й підійшла до старої.
– Нахились!
Дівчинка нахилилась, стара мовила їй кілька слів, що, певно, вразили Люцину. Вона поблідла й мовчки відійшла.
– До мене! – скомандувала стара, і помело опинилось у неї в руках. Вона хвацько підібрала спідницю й гукнула: – Вйо!
Навіть не попрощалась. Якийсь дивний звичай у нечисті – ніколи не прощатись.
Довгомуди та інша братія повсідались у автобуси. Крутиголовці теж непомітно зникли. Залишився Повелитель. Він сів у крісло й запалив сигару.
– Сигара недобра на хвору печінку, – зауважив Марко.
– Турбуєшся про моє здоров'я?
– Не те, щоб дуже...
Повелитель нічого не сказав, бо його увагу привернула біла ворона, що влетіла через вікно й сіла на плече принцові.
– Аона! – вигукнув Серпень. – Ми думали, що ти загинула!
Ворона лагідно вщипнула його за вухо.
– Час! – прошепотів Повелитель і шпурнув сигару в камін. Знявся стовп іскор, щось загуділо, і повелитель нечисті зник у комині.
– Клас! – похитав головою Мортіус. – Як у кіно...
– Відпусти своє військо, Сиволапе, – попросив принц. – Ви нас дуже виручили. Час і нам додому...
– А як... – пробувала щось сказати Люцина, але не встигла, бо стіни раптом розплились перед очима, підлога зникла, і вона полетіла в сіру прірву з Феліксом на руках.
– Hi! Hi! – почула вона крик принца. І перед тим, як впасти в забуття, її пронизала думка, що, мабуть, із Королівством не все гаразд.
частина друга
Повернення королівства
1
Великий смуток зійшов на Королівство: помер король Даниїл. Помер не так, як належить, вдома, серед рідних та близьких, а у в'язниці – там, де його тримали крутиголовці, розпускаючи плітки про хворобу, що опанувала душу й тіло Його величності через втрату єдиного сина і спадкоємця. Правду знало так небагато людей, що позбутись небезпечних свідків було дуже легко. Імперія, з її тисячолітнім досвідом зрад, переворотів, інтриг, вміла ховати кінці у воду.
Король помер перед самим світанком, якраз тоді, коли син його Серпень сидів на ганку вбогої хатини й дивився на зорі. Можливо, так було краще, бо на дванадцяту годину опівдні крутиголовці призначили ганебне зречення корони. Але в цей час їм довелось оголосити про смерть короля. Було приспущено зелені прапори зі срібною пір'їною, а всі дзеркала в Королівстві запнули темними покривалами, щоб душа короля не заблукала в задзеркальних світах. І тоді, рівно опівдні, відчинився Великий Льох, в якому опинились Королівство і Граничний світ. Зникли всі невидимі кордони, що існували задля того, аби не впускати і не випускати зла, хоча завжди існуватимуть щілини, через які воно просочуватиметься. Щоб зрозуміти, що таке Великий Льох, уявімо собі місце, куди не потрапляє жоден промінь сонця, і все живе там поволі нидіє і вмирає. Звісно, над Королівством, як і раніше, світитиме сонечко, зеленітиме трава... Йдеться про те, що погасне інше світло – мудрості, любові, доброти. Воно ніколи не зникало назовсім навіть у Імперії, що вже сотні років перебуває у Великому Льоху, й ніколи не зникне, доки існуватиме світ. «А що ж із Серединним світом?» – спитаєте ви. Гадаю, варто звернутись до такої правдивої книги, як «Енциклопедія Королівства», де в статті під на звою Міфи Серединного світу знаходимо таке тлумачення: