«Серединний світ – сам по собі. Він безпідставно вважає Королівство та Імперію витвором власної уяви. Немає жодних документальних підтверджень, але й не існує прямих заперечень, бо, якщо Королівство й Імперію створили вихідці з Серединного світу, то це сталося дуже давно. Серединний світ нагадує терези, одна шалька яких хилиться в бік Королівства, а інша – у бік Імперії. Від того, куди вона хилитиметься більше, залежить доля Серединного світу. Він сам обирає, з ким бути...»
Але дивна річ: коли тебе чи мене спитати, ким ми хочемо бути злими чи добрими, кожен обере добрих. Відтак цього мало. Треба стати кимось із них. Мудрість Королівства не допускалась у світ, що сам себе обирає. Висміювалась і навіть переслідувалась. Зате сюди безперешкодно проникали дуже зрозумілі погляди крутиголовців: хапай, поки інший не вхопив; бреши, коли тобі це вигідно; своя сорочка ближче до тіла і таке інше. Та й читати кримінальні романи цікавіше, ніж казки і притчі, а чаклунське ремесло дає змогу відчути себе сильнішим.
Про небезпеку появи Великого Льоху король Даниїл не раз радився з наймудрішими людьми, а ті його переконували, що доки Королівством правитиме його рід, цього не трапиться. Може настати затьмарення, як ото затемнення сонця, але довго воно не триватиме. Ці ж люди радили зробити Королівство відкритішим, перед тим усе добре обміркувавши. Смерть короля Даниїла опустила цей чудовий край, мрію знедолених з інших світів, до Великого Льоху. Це сталося б і в тому разі, якби він залишився живим і навіть вступив у боротьбу з імперськими завойовниками.
Але принц Серпень, що стояв у гурті людей перед палацом, власне, рідним своїм домом, не думав про долю Королівства і про те, що тепер він не стане королем. За його спиною, майже впритул, стояли могутні дерева Королівського парку з його виплеканими квітниками, кольоровими фонтанами, альтанками і чудовими майданчиками для дитячих забав. Зрідка падало пожовкле листя, і сонце збиралось на спочинок. Поруч із принцом стояв Марко. Він підставив долоню, і жовтий лист впав просто на неї. Це було дивно, бо тільки почалося літо. Однак у Великому Льоху все по-іншому...
Уже три години Серпень стояв заціпенілий і блідий перед палацовою площею, не проронивши ні слова. Міський люд прийшов сюди, почувши про смерть улюбленого короля. Хтозна, чого вони чекали. Дивились на прапори з жалобними стрічками, замкнену браму, вантажівки з озброєними крутиголовцями, що півколом оточили площу, і думали, що так, як було колись, уже більше не буде. Ця просто вбрана, непримітна юрба, яка ніколи не тримала в руках зброї, а в серці ненависті, нічим не загрожувала імперським чиновникам. Зараз у палаці вирішувались проблеми надзвичайної ваги. Вікна були зачинені й завішані чимось темним.
Король так довго хворів, що до його смерті можна було підготуватись. Однак мало хто вірив, що Даниїл отак просто зречеться корони. Він мусив би щось наостанок вчинити, аби залишитись у пам'яті народу гарним королем.
Марко вмовив Серпня натягнути на голову капелюха з великими крисами і вбратися в джинси та футболку. Одежа студента Академії, як і синій халат бібліотекаря чи вчительська мантія викликала б підозру в імперських стражників. Принц, хоча й умився з дороги і дещо поїв, нагадував тіло без душі. Усе це було для Марка нестерпним, але він, як умів, приховував свій біль і почуття провини невідомо за що, готовий кожної миті захистити товариша, якщо той не втримає горе в своєму серці. На Оксамитовій вежі бамкнув годинник, а потім спокійно відміряв шість годин пополудні. По тілу принца пробіг дрож. Серпень прокинувся від заціпеніння, повернувся до Марка з очима, повними сліз, й прошепотів сухими устами слова, які ніхто ніколи не казав у Королівстві і які безмежно здивували товариша: