– Королівство – це я...
І продовжив:
– Королівство – це ти.
Один за одним жовті й червоні листки відривалися від гілок і падали на голови та плечі людей.
Що за диво? – стиха перемовлялись вони. – Куди поділось літо?
2
У столичному передмісті, яке називалось Зеленими Кутками, більшість будиночків так обросли садами, що в деяких видно було лише вікно, десь двері, а ще від іншого залишився клапоть помальованої нажовто стіни. В одному з тих будиночків, оточеному живоплотом, за яким одразу починалися поля та городи, зупинилися прибульці з Серединного світу. Там не було вже дороги, а така собі стежка, по якій міг би ще проїхати невеликий коник із візочком, а вже авто зачіпало б кущі. Стежка звужувалася, звужувалася, доки не приводила до дому давнього приятеля короля, Онися. Вони познайомилися багато років тому, коли майбутній король вчився в Академії. Онисьо працював там ніби помічником студентів та викладачів: ремонтував замки, підмітав подвір'я, лагодив водопровідні крани, вибивав килими, а коли виріс, то став опікуном-господарем цілої Академії. Онисьо мав добре серце, тому ім'я, яким його називала мама, не виросло, а залишилось маленьким. Онисьо жалів кожну істоту й неістоту, знав про найменшу комашку стільки, що до нього приїжджали професори на консультації. І школярів теж жалів, сидів коло них, коли ті хворіли, і був їм неначе мати, всіляко розпещуючи, щоб швидше одужували і не нудьгували за домом. Коли з'явився Серпень, Онисьо теж опікувався ним. Не всі мали таку добру пам'ять, щоб цікавитися простим служником упродовж багатьох літ, але ті, хто по-справжньому прихилився до нього, знали, що Онисью не лише добрий, а й мудрий. Однак він не писав книжок і був невідомим широкому загалу. І ще – Онисьо залишався вірним старій дружбі, и на нього можна було покластися в усьому. Зараз, у тяжкі непевні часи, це можна було нарешті оцінити. Тому сюди Серпень із Марком привели своїх супутників: Мортіуса, Соню, Тигрисика і обох котів, Сиволапа й Фелікса. Вони, полишаючи Замок, опинились на полі конюшини, звідки рукою було подати до хатини Онися.
Онисьо мав ріденьке сиве волосся, що стирчало в різні боки, й сині, майже круглі очі. Йому була притаманна та посмішка, що освітлювала лице наче зсередини. По ній люди Королівства пізнавали своїх по різних світах і вважалися немовби родиною. Коли вони зустрічалися, то посмішки ніби розквітали на обличчях.
Уже стемніло, коли хлопці повернулися до свого тимчасового дому, промовчавши цілу дорогу. Марко побоювався, щоб ця мовчанка не затягнулась надовго, адже не можна залишати Королівство на поталу крутиголовцям. Вони не зможуть тоді жити тут, навіть, якщо забудуть про те, ким могли би згодом стати. Не йти ж їм до непривітного та чужого Серединного світу, де цінують гроші більше, ніж розум чи талант! Усюди вони будуть не на своєму місці. Марко міг знати, що відчуває його мовчазний товариш, навіть іноді вгадував думки. Тільки одне залишалось незбагненним для сина архіваріуса: як це однакові думки спонукають до різних вчинків? Піклуючись про Серпня, хлопець забував про власні тривоги, і свого батька згадував значно рідше, ніж покійного короля. Тато в безпеці – переконував він себе. У такому віці люди обережні. Можливо, тато десь там, у глухому гірському селі, ще не знає про смерть короля.
Загавкав песик Серденько, і одразу ж у освітленому отворі дверей з'явилась висока, може, навіть занадто, як для такого непримітного вдачею чоловіка, постать Онися. Він увесь випромінював спокій, бо знав, що означає гавкання рудого песика з гострими вушками і майже лисячим хвостом.
– Заходьте, хлопці! – посміхнувся господар.
– Люцина вже прокинулась? – спитав Марко, усе ще сподіваючись, що непритомний стан дівчинки, яка жодного разу не розплющила очей і не бачила Королівства, це просто сон.
– Ні, але, якщо не прокинеться до завтра, доведеться шукати лікаря...
– Не турбуйтесь, Онисю. Ми довго тут не затримаємось, – сказав Марко, відчувши якусь напруженість у словах старого.
– Краще б ти цього не казав, синку...
Онисьо якось постарів на очах. У Марка защеміло серце, і він кинувся на шию старому, тихо схлипуючи.
– Та що ти, хлопче! Заспокойся... Або поплач, так стане легше. Воно й не дивина, що ти увесь такий затиснутий: стільки пережив. Але тепер ти вдома, а тут кожна травинка підтримає, кожен листочок сховає... Ходімо, вмиєтеся обидва та й підемо вечеряти. Ваші вже, либонь, зголодніли. А тоді, як хочете, підете спати. Я вже постелив вам у тій кімнаті з годинником, що йде назад.