– Еге ж, добре, – підтакнула Гортензія. – Коти супроводжували б нас до самого...
– Тихше, моя розумнице! Ти своє ще нині отримаєш від Повелителя за цей сморід.
– Запах, сподіваюсь, не буде тривким. Вивітриться...
Втім, Гортензія не була в цьому впевнена. Таку вже мала вдачу, боязку й нерішучу. Зелений туман був дуже гарний – кольору молоденьких листочків, що вона збирала ранньою весною за містом біля болітця, до якого підступали іржаві конструкції недобудованого заводу. Восени там гарно шелестіла висока трава, поміж якої зустрічались кволі кущики шипшини. Восени там було навіть краще, ніж весною: смуток огортав романтичну душу Гортензії...
– Довго нам ще тут стовбичити? Посигналь!
Гортензія мусила кілька разів клацнути кнопкою ліхтарика. Батарейка вже сідала. Нарешті світло перестало блимати, Гортензія спрямувала промінь угору. Було гарно. Наче зірка впала на землю й запрошувала інших зірок приєднатись до неї.
Запах м'яти заглушило різким запахом цапів, запряжених у чорний візок із напнутою халабудою. Чотири цапи теж були чорними. На козлах сидів довгомудик Лукаш. Його довгі руки могли вхопити за ріг переднього цапа в попарному запрягу.
Із ним треба було бути завжди насторожі. Як і всі довгомуди, він був злодюжкою. Неповнолітні довгомудики викручували електричні лампочки в під'їздах. Лукаш же міг поцупити що завгодно і в кого завгодно. Він крав навіть у себе. Як от, наприклад, оцей візок із чотирма цапами. Десять разів клявся, що більше не буде, але марно.
– Що тут смердить? – зморщив Лукаш довжелезного носа.
Йому ніхто не відповів. Гортензія підсадила стареньку матусю на візок і сама всілася коло неї, намагаючись не дихати густим запахом нафталіну. Панчоху вона все-таки порвала об якийсь цвях і тепер почувалася ще більше несміло. Подряпина не так боліла, як втрата новісіньких сірих панчох. Доведеться зняти. Зрештою, це не бал.
Лукаш гукнув до цапів:
– Вйо, мої воронії!
І шлейф запахів м'яти, нафталіну, цапів і розквітлого бузку покотився вслід за ними. Туман прокладав їм дорогу.
5
У цей час репортер газети «Посейбічні і потойбічні новини» Мортіус вирушав на лови, як правдивий мисливець. Озброєний до зубів фотоапаратом, диктофоном і перцевим балончиком для захисту від собак та грабіжників, Мортіус застібав куртку. В окремій кишені він тримав ручку й блокнота, на випадок, коли з диктофоном щось трапиться: скінчиться касета чи хтось із невдоволених трісне ним об землю, або й дасть репортерові по голові. Публіка, з якою мав справу Мортіус, могла вивести з ладу будь-яку техніку, але йому стало легше працювати, коли він отримав із рук Повелителя амулет зі срібною собачою головою на чорному тлі. Нечиста сила була значно дисциплінованішою, ніж звичайні людиська, котрі боялись мікрофона, як вогню. Для особливо лякливих Мортіус тримав напохваті посвідчення податкового інспектора, майже справжнє. Жоден злодій чи розшукуваний злочинець не посмів би тицяти під ніс посвідчення податківця.
Ремеслом репортера Мортіус заробляв собі на життя уже років зо п'ять. Для колег-сантехніків, котрі навіть не здогадувались про його подвійне життя, він був Грицьком Ковніром – чоловіком середніх літ, лисим, низеньким і вже трохи огрядним. Для маскування він вдягав іноді перуку з сивиною й рекламну кепку з таємничим словом «NIHIL». Себто, «Ніщо».
Зазирнувши в отвір балконних дверей, Мортіус сказав ніжно:
– Вибач, Колобочку, справи... Гадаю, що повернуся швидко, і ми погуляємо. Сиди чемно на балконі й дихай свіжим повітрям...
– Г-р-р! – озвався Колобок. Власне, справжнє ім'я величезного тигра, вихованця Мортіуса, було Ілля, але в дитинстві той був таким чудовим смугастим клубочком...
У кожної людини, доброї чи поганої, навіть у нечисті, є якась мрія, що робить її особливою. Часом ці мрії дуже зворушливі, наївні. Нікому, навіть слугам темних сил, не заборонено мріяти. І нікому чужому не дозволено відбирати чиюсь мрію, а чи висміювати її. У дитинстві Грицько мріяв про тигра, і його мрія здійснилась, що трапляється нечасто і у цьому, і в потойбічному світах. Чомусь найбільше збуваються божевільні мрії, ті, до яких прагнуть усім серцем. Якби Мортіус прагнув розбагатіти, то це, може б, і не вдалося. Гроші йому були потрібні, щоб створити для Колобка умови, гідні його смугастої величі, бо він вважав тигра найріднішою істотою на світі. Увесь час тремтів, щоб не довідалися й не відібрали його. Довгомудики, завдяки охоронній грамоті від Повелителя, дали йому спокій, хоч викрадали тигрика два рази.
Задля тигра Мортіус тяжко працював на двох роботах, недосипав ночами, коли той хворів, навіть не одружився. Він не чекав віддяки, просто хотів бачити Колобка щасливим. Задля тигра він робив часом не зовсім чесні вчинки, брехав, обдурював. Коли зрідка хтось із знайомих зазирав на балкон, Колобок мусив прикидатися м'якою іграшкою або килимком, що провітрюється. Звісно, це було не безпечно, бо люди бувають вельми цікаві. Тому господар не відчиняв нікому дверей без нагальної потреби. Але від нечисті щось приховати неможливо, і тому Мортіусом вертіли, як хотіли. Усі його статті були попередньо відредаговані Повелителем. Так він вгрузав у болото брехні та вигадки, розуміючи, що самотужки йому звідти не вирватись. Колобок натомість лише їв і спав, думаючи про щось своє.