– А з іншими все гаразд?
– Аякже! У пані Соні голова боліла, але вже перейшло. Тигр від'їдається потроху. Що за чудесна істота! Коти рвалися за вами, ледве їх стримав...
– Ну, а Мортіус?
– Ми з ним вечерю готували. Приємний чоловік, тільки дивний якийсь. Питав, де тут біржа праці і яка середня зарплата. А я, на свій сором, про таке й не чув.
– Він же з Серединного світу. Йому тут важко буде звикнути.
Брязнула клямка кухонних дверей. То Сиволап, зачувши голос Марка, кинувся відчиняти двері. За ним прибіг Фелікс. Він ще не знав, кого треба пильніше охороняти – Люцину чи Його Котячу Величність. Соня чомусь сторонилася котів, бо ті виявляли до її зачіски неприховану цікавість.
Сиволап стрибнув принцу на груди й поклав голову на плече.
– Я з тобою, – промуркотів він рідною мовою, щоб не зраджувати почуттів. – І у горі, і у щасті!
Усі зайшли до кухні, де Мортіус заправляв салат, а Тигрисик намагався вирішити, як йому вмоститись між грубкою та обіднім столом, щоб нікому не заважати. Мортіус обіцяв із ним посидіти після вечері в садочку й поговорити про все на світі, тобто про Королівство. Він не надто переймався останніми подіями, бо нічого не знав про смерть і державні перевороти. Мортіус не хотів травмувати невинної душі Тигрисика. Власне, сам того не відаючи, він виховував його так, як виховують дітей у Королівстві: з любов'ю і повагою.
Серпень не хотів вечеряти. Ледве вмовили його з'їсти кілька ложок страви.
– Синку, – звернувся до нього Онисьо, – завтра я піду з тобою до палацу, і ми спробуємо туди потрапити. А тепер – їж!
– Дякую, – відповів принц, уперше, відколи вони повернулись.
Онисьо посміхнувся до всіх:
– Дуже радий з вами зустрітись. Ми з Серденьком геть знудились...
– Я пам'ятаю, як ви нас щоліта брали на канікули. Зрештою, то було минулого літа, а здається, минула вічність.
Смутною була ця вечеря. Раз у раз набігала тінь на обличчя: згадка про смерть короля, батька Серпня. Марка все ще мучило почуття якоїсь незбагненної провини. Онисьо, намагаючись бути колишнім привітним господарем, час від часу зітхав. Соня почувала себе розгубленою і самотньою. Її теж щось мучило. Коли Фелікс випадково опинявся коло неї, вона здригалась і блідла. З обома котами її пов'язувала якась страшна таємниця. Врешті уважний господар поцікавився:
– Вас щось турбує?
Соня зітхнула:
– Я... я б хотіла знати, чи тигри їдять мишей...
– Наскільки ви помітили, зауважив Мортіус, накладаючи собі салату, – цей тигр – не просто тигр. Він уміє розмовляти і їсть геть усе!
– Еге ж, – згодився Тигрисик, наминаючи канапку з маслом і сиром. – Ви маєте на увазі тих мишей, що живуть у вас на голові? Вони теж не зовсім миші.
Соня полегшено зітхнула:
– Так, одна зелена, друга рожева, а третя лимонного кольору. Не знаю, що з ними робити. Вони такі беззахисні, непристосовані до життя...
– О! – здивувався Марко. – Я чув про унікальних мишей графа Шкробеля. Вони живляться квітковим пилком і нектаром. Можна поглянути?
– Вони такі полохливі. Я через те ношу їх на голові.
– Хочете, я зроблю для них хатинку? — запропонував Онисьо. – Ви ж, хлопці, – звернувся він до котів, – не скривдите ці незвичайні створіння?
– Нема проблем! – пирхнув Сиволап.
– От і добре. Тепер давайте подумаємо, як вас розмістити на ніч.
– Я буду біля Люцини, – сказала Соня. – Щось вона довго спить. Треба, щоб вона когось побачила біля себе, коли прокинеться. А посуд я помию. У нас так було вдома: тато готував обід, а я мила посуд. Він боявся, щоб я не переплутала і не поцукрувала юшки.
– Трохи цукру не завадить, – докинув Мортіус.
Люцині й Соні відвели кімнату для гостей. Така була в хаті, бо в Онися раніше не переводились колишні його учні. Хоча він і не викладав жодного предмету в Академії, однак міг кожному пояснити найскладніше завдання, навіть із вищої математики. Серпень і Марко мали власну кімнату з їхніми старими підручниками й іграшками. Дитинство в цій кімнаті тривало вічно. На стінах висіли невмілі малюнки, гербарії під склом, на шафі з книжками стояв глобус, трохи інший, ніж у Люцини, бо на ньому були позначені Королівство та Імперія. Над письмовим столом висів чудернацький годинник, стрілки якого рухались не вперед, а назад, а цифри виглядали так, наче їх хтось вивернув. Цей годинник подарував Онисеві на день народження король Даниїл. Можливо, через те, що годинник відлічував час назад, Онисьо не старів і не змінювався. Звісно, той годинник складався з металевих коліщат і нічого не міг вдіяти з такою поважною субстанцією, як час, але з ним було якось спокійніше. Приміром, якщо й зробив помилку, то завжди встигнеш її виправити. Господар не хотів, щоб незвичайний годинник був увесь час перед очима, й повісив його в кімнаті, куди рідко заходив. А зараз ця річ могла бодай трохи розважити принца і Марка. Він же бачив, як їм важко, таким вразливим до найменшого вияву зла та несправедливості.