5
Марко знайшов свій старий велосипед у повітці й поїхав до себе додому. Йти разом із принцом до палацу йому не дозволили. Зрештою, той був під надійною охороною, і Онисьо нізащо не допустить, щоб Серпень накоїв дурниць. Марко їхав вулицею, звичайний собі хлопець. На руде волосся він начепив солом'яного бриля, щоб, бува, не спалахнути від сонця, і щосили вдавав із себе дурноверхого, виробляючи різні штуки з кермом. Тим часом серце його стискало якесь неприємне передчуття. Надто тісно вони були пов'язані долею – Марко і принц, тато і король. Коли з кимось щось траплялось, з іншим теж відбувалось щось подібне. Вони з татом здебільшого жили в палаці, мали помешкання поруч із Архівом, а для відпочинку призначався будинок за парком, зліва від Липової алеї. Нічого особливого в тому маленькому будиночку не було, тільки те, що його обплів дикий виноград. Усередині панувала напівтемрява. Здалеку було видно, що столітні дубові двері розтрощені.
Марко відкотив велосипед за кущі, які вони час від часу проріджували, щоб легше було пройти. Тут добре висиджувались пташенята. Від цієї думки страх відпустив хлопця, і він увійшов до свого дому. Підлога була встелена пошматованими книжками, все було перевернуто й розкидано. Наче хтось поспіхом залишав дім. Однак ні Марко, ні його тато цього не робили. Хлопець кинувся нагору до своєї кімнати й побачив там ще гіршу руйнацію. Підлога була всипана пір'ям із подушки, рудим і білим. Добре, що в нього було потаємне місце, про яке не знав навіть тато. Там хлопець тримав свої чарівницькі приладдя. У дерев'яній скриньці він знайшов замшевий мішечок із магічною кулею, вогняне перо, рукавички, якими можна було брати затруєні лихими чарами предмети, кілька слоїчків із бальзамами й протиотрутами, камінь сили... Якось він вичитав у стародавньому манускрипті, як зробити цей камінь. Дуже просто: треба якось встати зранку й забути про всі нагальні справи. Встати і йти навмання, долаючи різні перешкоди, що неминуче з'являються, коли йдеш просто себе. Йти без їжі, питва, відпочинку, доки вистачить сил. А тоді побігти, і там, де впадеш, підняти з землі камінчик. Він і буде каменем сили, і віддаватиме її тільки тобі.
Марко поклав непримітний плоский камінець до кишені разом із іншими предметами. Він знав, що крутиголовці не залишать цей дім у спокої. Магічну кулю він витер шовковою хустинкою й вмостив на підвіконні, а сам спробував викинути з голови всі приємні й неприємні думки, окрім однієї: «Що з татом?» Куля була незвично прозора, у ній не відбивалося нічого з предметів, що її оточували. Марко просидів так довго, намагаючись не кліпати очима. Нарешті по поверхні кулі черкнуло щось біле. Але то не було видіння: просто в двері влетіла біла, як сніг, ворона.
– Аона! – скрикнув Марко. – Звідки ти тут взялася?
Аона – таким було справжнє ім'я полонянки Гортензії. Та називала її Алергія. Ворона сіла Маркові на плече й притулилась дзьобом до його щоки. Хлопці вперше побачили її ще тоді, коли лежали в своїх дитячих ліжечках. Аона іноді прилітала й сідала на бильця, і тільки, коли вони підросли, могла вмоститись на плечі. Але ніколи нічого не брала з рук і зникала невідомо куди. Просто біла ворона, якої стороняться її сірі родичі, і до кого люди виявляють надмірну цікавість. Білі ворони не мають власних гнізд і завжди дуже самотні. Востаннє Марко бачив Аону в Замку, перед тим, як відбулося зрушення світів.
– Нічого сьогодні не буде, – зітхнув він, вдихаючи тепло пташиного пір'я. – Кепські наші справи... Ми з татом тут більше не живемо. Ми тепер схожі з тобою: обоє бездомні...
Він раніше не був особливо прихильний до цього будинку, бо нагода пожити тут випадала нечасто, але тут вони попрощались із татом і розійшлись у різні боки: Марко до палацу, а тато в селянській одежі сів на візок, де під соломою дбайливо були сховані важливі документи й улюблені книги.
Ворона черкнула крилом по щоці й полетіла геть. «Вона не належить нікому, – сказав колись про неї тато. – Це – найбільша загадка в моєму житті. Є такі загадки, котрі не можна відгадувати. Не дивись, куди вона летить. Вона прилітає нізвідки і повертається в нікуди».
Марко мерзлякувато повів плечима й підвівся. Сховав кулю в кишеню і на білій стіні написав вогняним пером: «Тату, усе гаразд. Ми в друга. Бережи себе».
Особливістю вогняного пера було те, що літери проступали тільки для того, кому призначалось послання. То було останнє вогняне перо в Королівстві й служило хлопцеві для забави, бо від кого мав би Марко щось приховувати? Він навіть ще не встиг закохатись. Раз на рік, у день літнього сонцестояння, перо занурювали у вогонь з полін трьох дерев: липи, бука і яблуні, щоб воно набуло сили і гостроти. Виглядало воно, як звичайна школярська ручка, призначена для вмочування в чорнило: дерев'яна ручка з металевим пером і ковпачком, щоб не поколотись. Батько ніколи не забував навогнити перо. Зрештою, якби й забув коли, це не було б катастрофою. Просто тоді до вогню треба було додати ще кипарисове полінце. Коли Марко зацікавився магією, тато передав під його опіку дивовижне перо. Магічну кулю для Марка виготовив знайомий склодув. Щоб приручити її, хлопець дев'ять днів тримав кулю під водоспадом і дев'ять ночей під зорями. Після того ніхто вже не міг дивитися на неї, крім господаря, бо починали нестерпно боліти очі й голова.