– Ти що, не можеш почекати, малий? – розсердився Мортіус. – Я ще картоплі не начистив...
– Дозвольте, я начищу! – запропонувала Соня, заходячи до кухні. – Вам яку – квадратну чи круглу? Квадратну легше різати...
Мортіус здивувався:
– Ніколи не чув про квадратну картоплю. Йдеться про те, щоб зняти лушпиння.
– Гаразд, – згодилась Соня. – Я так боюсь за нашу дівчинку! Вона все ще спить. Її зачарувала та огидна стара відьма. Пам'ятаєте казку про Білосніжку й семеро гномів?
– О так! – вигукнув Мортіус. – Мені те саме спало на думку.
– Таточку, – втрутився Тигрисик, – це не забере багато часу... Я боюсь, що коли повернуться інші, у нас нічого не вийде. Ходімо в сад!
– А де коти? – спитав Мортіус.
– Десь, – коротко відповів Тигрисик.
– Я скоро повернусь, – пообіцяв Мортіус, скидаючи фартуха. – Ще сім картоплин – і вистачить.
– Добре.
– А потім ми поговоримо про Люцину.
– Так.
– Що за дивовижна жінка! – не втримався Мортіус, коли вони з Тигрисиком опинились надворі. – Я гадав, що усі жінки люблять сперечатися, або й лаються, а пані Соня така делікатна.
– Угу, – згодився Колобок і потягнув його в кущі малини. – Тепер висмикни в мене з хвоста одну волосину!
– Яку? Руду, чорну чи білу?
Тигрисик замислився:
– Біла, мабуть, гарніша... Давай білу!
– Зробив.
– Потри її між долонями.
– Невже ти думаєш... – здригнувся Мортіус.
– Ну, хіба тобі важко?..
Мусив погодитися. Тигрисик засяяв:
– Дякую, таточку! Йди, а я тут почекаю...
Щось у голосі тигра було таке дивне, що Мортіус не став затримуватись.
– Не барись, – кинув він. – І не виходь за ворота.
Діти завжди, як чогось вчепляться... А що, коли й справді?.. Мортіус махнув рукою і подався до кухні. Там він мав поважну бесіду з Сонею. Відколи вони потрапили до Королівства, бібліотекарка жодним словом не обмовилась про книжки. Так особливо мовчать тоді, коли втрачають когось, або щось дуже близьке.
– Я переконана, що стара вимовила якесь закляття.
– Можна пошукати... – Мортіус хотів сказати «в книжках», але затнувся.
Соня навіть бровою не повела.
– Я вже переглядала бібліотеку пана Онися. Вважаю, у казках більше правди, ніж у підручниках для чаклунів.
– Авжеж, авжеж!
– Назву речі своїми іменами: Люцину повинен поцілувати принц!
Мортіус почервонів:
– Боюсь, це якось теє...
– Нічого страшного! Він же її не вкусить...
– Він повинен у неї закохатися. Зрештою, у деяких казках фігурує принц, в інших молодий король, навіть десь мені траплявся лісничий. Не думаю, що наш принц захоче цілувати панночку, хоча вона дуже гарненька. Він же щойно втратив батька...
– Люцина подобається Маркові. Я це помітила. Вони вперше зустрілись ще в Серединному світі.
– Це він має вирішити. Господи, та вони ще діти! Нам треба спершу спробувати викликати лікаря. А то поки вони ходитимуть, дівча може померти.
– Цікаво, де зараз блукає її душа? – глибокодумно мовила Соня, піднявши очі до стелі.
Цієї миті почувся брязкіт перекинутого відра на веранді, і будинком аж затрясло. То Колобок квапився до свого таточка.
– Сюди, сюди! – заволав Тигрисик, плутаючись у білизняній шворці.
Мортіус і Соня вибігли в сад. На вузькій доріжці стояв величезний білий тигр. Ні, тигриця. Захлинаючись від захвату, Колобок представив:
– Моя мама прийшла!
На верхівці яблуні повисли Фелікс та Сиволап з наїжаченою до крайньої межі шерстю. Здаля їх можна було прийняти за ті кумедні волохаті іграшки, які регочуться, коли торкнутись пальцем. Але котам було не до сміху.
– Злізайте, Сиволапе й Феліксе! – гукнув Тигрисик. – З мого хвоста висмикнули волосинку, і з'явилась моя мама.
– Ти... – заїкаючись, мовив Мортіус, – ти ніколи не казав, що твоя мама білого кольору.
– Але то моя мама! Ой, таточку, ми з тобою в Королівстві знайшли мою маму! Тепер я щасливий...
– Ой, у неї на лапі кров! – зойкнула Соня. – Треба продезінфікувати рану...
Вона кинулась шукати аптечку, а Мортіус вкляк. Але треба було щось робити. Він кашлянув і сказав:
– Я дуже радий за вас обох.
– Мама каже, щоб ти не боявся. Вона буде дуже обережною, щоб не поламати квіти в садку.
– Вона не говорить по-нашому?
– Ми її навчимо, таточку, якщо мама хотітиме. Вона розуміє людську мову.
– Як вона тебе знайшла?
– Маму відвезли до Імперії і тримали там у клітці, але твої чари її звільнили. Тільки вона поранилася, ламаючи грати.
– Це – не чари, Тигрисику, – сказала Соня, з'явившись із пляшечками та бинтами. – Це – материнська любов. Я знаю, хоча й не маю власних дітей.