Струмок людей повільно витік із вагона. А ще повільніше йшла Люцинина мама.
– Не мордуйтеся, пані, я вам допоможу!
Якийсь старий, вбраний у геть вицвілу синю куртку, сидів під стіною на лавці, тримаючи в одній руці пляшку з недопитим пивом, а в іншій мобільний телефон. Олімпія, може, й здивувалася б, коли б не була така невиспана і сердита.
– Не впізнаєте мене? Я знав вашу матусю, царство їй небесне. Давайте донесу до трамвая, та й нам по дорозі. Поставите каву як-небудь, чи морозиво, хоча ранок холодний...
– Так, – відповіла Олімпія.
Діда Пилипка вона давно не бачила, бо йшла раненько, а верталась із роботи, коли темніло. Раніше мама запрошувала старого поїсти чогось гарячого, і так до Пилипка перейшов увесь батьків гардероб. Зате він міг прибити полицю, полагодити крани, правда, не тоді, коли це було конче потрібно, а дещо пізніше. Просто дід з'являвся у них вдома нерегулярно, а після смерті мами зовсім перестав приходити.
Тепер він виглядав, як і завжди. Миттю допровадив важезну валізку до трамвая, на якому було написано «Викрадення в тумані», і сів навпроти Олімпії. Довго тикав пальцем у телефон, намагаючись видобути з нього чийсь дуже потрібний голос, а потім зітхнув:
– Ех, таки правда, виходить!
– Що, правда?
– Зник мій Гриць. Думав, жартує...
Олімпія не стала допитуватись. Їй нестерпно хотілось випити кави, щоб прогнати сон.
– Не спіть, пані... Позавчора в трамваї якась нечиста сила потрощила вікна. Сам бачив...
Раптовий, навіть дивний сон охопив Олімпію. Перед очима виникла ріка, на берегах якої росли помаранчеві дерева, де вже золотіли плоди, а на темній тихій воді гойдався сріблястий човник. Це так її вразило, що вона одразу почула слова діда Пилипка, звернені до неї:
– Не розумію, як ви можете отак їздити! Я ціле життя нікуди не виїжджав і нічого не пропустив...
– Така в мене робота, – поважно відповіла Олімпія, ще остаточно не відійшовши від свого видіння.
– А хоч добре платять?
– Усім зараз важко. Інші й того не мають.
– Бо ви такі... – сказав Пилипко, і на цьому скінчилася поїздка трамваєм.
– Пасажири, звільніть салон! – пронизливим голосом заверещала кондукторка. – Кінцева зупинка.
Олімпія жваво підхопилась. Дякувати Богу, дід більше нічого не говорив, і тільки, допровадивши Олімпію на третій поверх, сказав:
– Тяжкі книжки. Ну, ось що, пані Олімпіє... Стережіться цих двох ваших сусідок і малу бережіть. Як щось, знайдете мене пополудні на зупинці.
– А кава?
– У мене – тиск. Та й треба одну справу владнати.
Якби дід Пилипко знав, що Люцини немає вдома, він би так просто не відпустив бідолашну жінку. А почекав би хоч трохи.
Була ще тільки сьома ранку. Олімпія тихенько увійшла, заволокла валізу на кухню, бо хотіла розпакувати подарунки для Люцини: хусточка на шию з символікою хіпі й пакунок із цукерками та печивом. Поставила чайник на газ і витягла пакет із меленою кавою. Тоді заглянула в холодильник. Там були яйця, масло і повний пакет молока. У хлібниці лежав непочатий батон. Складалось враження, що дитина нічого не їла. Не видно було й кота Фелікса.
Олімпія навшпиньки підійшла до дверей Люцининої кімнати. Нема. Зрештою, вона любить спати у вітальні.
– Люцинко! – покликала мама й кинулась до столу за якоюсь запискою. Може, дитина вирішила її зустріти.
На столі лежав малюнок: старий, моторошний на вигляд будинок. Горішній поверх був залитий червоною фарбою, що, певно, мало означати пожежу.
Почувся якийсь шурхіт, і впоперек аркуша проступили слова, написані вогнем:
КОРОЛІВСТВО У НЕБЕЗПЕЦІ!
– Яке мені діло до Королівства! – вигукнула Олімпія й почала бігати по квартирі, заглядаючи в кожен куток й бурмочучи: – Я сплю, так, я сплю... в трамваї!
Однак у трамваї їй снився набагато приємніший сон. У спільному коридорі щось загуркотіло й почулася лайка. Олімпія розчахнула двері. Там вовтузилися обидві сусідки, Гортензія та її матуся, чомусь розпатлані й з мітлами в руках. Гортензія ніяк не могла потрапити ключем у шпарину.