– Таке в казках буває, коли дівчину зачарують, і вона не може прокинутись.
– Дурниці! – розсердилась тигриця. – Зняти чари може лише той, хто любить найбільше. А хто її найбільше любить? Мама.
Соня зітхнула:
– Але ж мама навіть не знає, де вона... І ми не знаємо, яка в Люцини мама.
– Я знаю, хто вона. Проте зараз це не має жодного значення! – і біла тигриця велично відійшла, давши знак, що треба змінити тему розмови, яку перекладав Тигрисик.
Їй вдалося перекинути лише один стілець. Тигриця прислухалась:
– Що це?
– Це – кольорові миші. Оту звати Фіалка, цього – Липовий цвіт, а найменшу – Хризантемою.
– Чудові створіння!
Іляна просунула носа у віконце, і миші, досить полохливі, хоча й не надто скромні, миттю опинились у неї на голові.
– Обережно! – заламала руки Соня.
– Моя мама не дасть навіть пелюстці впасти з квітки!
«Зате кінчиком хвоста перекидає дубовий стілець», – подумала Соня й сказала:
– Феліксе, а ти пам'ятаєш нашу угоду?
– Краще зв'яжіть мої лапи і надягніть на мене намордник, як собаці!.. – чесно зізнався кіт і вилетів ракетою через вікно.
– Мої малесенькі! – воркотала тигриця. – Я дуже люблю мишей. Вони розважали мене в темниці співали, танцювали, а потім показали, де найслабші ґрати...
– Я чудово знаю, що таке темниця, – зітхнула Соня. – Я там читала уголос вірші, щоб не було страшно. А потім з'явився лицар... ну, Мортіус...
– Він найкращий із людей, яких я коли-небудь знала!
– І такий скромний! – завершила Соня.
...У той час, коли жіноцтво обговорювало достоїнства колишнього репортера, що на своєму віку зазнав чимало стусанів та образ і вже й забув, як виглядає похвала, у вітальні мляво точилася розмова. Вона пожвавішала, коли принц вийшов у сад із Сиволапом.
– Нехай побуде сам, – пояснив Маркові господар.
– Він і так увесь час сам.
Мортіус вирішив не заважати:
– Піду на кухню.
– Хлопці помиють посуд. Ти й так сидиш увесь час на кухні, Мортіусе...
Той збентежився, а потім засміявся:
– Давня звичка... У нашому світі люди звикли сидіти на кухні. Там важче поставити підслуховувальні апарати. Я й пишу на кухні. Там приємно: газ горить, світло, тепло. У мене з'явилось кілька нових думок, треба записати...
Мортіус здогадувався, що трапилось щось важливе. Бувають таємниці, про які чим менше знає людей – тим краще. Він взагалі волів триматися подалі від королівського двору. Ліпше дивитися оті, певно, дуже складні церемонії по телевізору. Цікаво, як виглядатиме Серпень на троні, з короною на голові? У тому, що хлопцеві вдасться повернути законні права, Мортіус не сумнівався. Коли одна волосина з тигрячого чи котячого хвоста робить чудеса, то можна повірити й у перемогу добра над злом. Мортіус дістав жменю цукерок із металевої банки й зручно вмостився в кріслі. Витягнув пошарпаного блокнота і написав одним духом:
СТРАТЕГІЯ ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛІВСТВА
1) агітація;
2) партизанська боротьба (виведення з ладу стратегічно важливих об'єктів);
3) захоплення телецентру.
Звісно, вони цього не робили раніше... звідки ж їм знати... – бурмотів Мортіус, щиро співчуваючи громадянам Королівства.
14
Олімпія, мама Люцини, нарешті сіла й сказала собі:
– Поліція мені не допоможе. Там навіть не чули про Королівство. І плач мені також не допоможе. Я мушу це зробити! До дідька! Ніхто не посміє мене зупинити!..
Щоправда було одне «але»: як потрапити до місця, якого немає на карті Серединного світу? І ще питання: як могла туди потрапити Люцина? Адже вона нічого не знала про Королівство. Значить, сказали сусідки...
Виходячи з квартири, Олімпія зігнала злість на сусідських дверях, щосили копнувши їх ногою. Почувся солоденький голос Гортензії, цієї гадюки, яку вона пригріла на своїх грудях:
– Хто там?
– Твоя погибель! – басом відповіла Олімпія. Зазвичай вона була милою вихованою жіночкою, але зникнення дочки розбудило в ній лютого демона.
Гортензія принишкла. Зрештою, відомо, яким силам служать відьми, тому від них не діждешся правди. Як би там не було, її донечку ніхто не скривдить у Королівстві, що б там зараз не діялося. Землетрус, повінь чи, може, війна?.. Ох, тільки не війна...
Олімпія з такою швидкістю збігла вниз, наче сподівалась одразу потрапити до Королівства. Сонце засліпило, і вона прикрила очі рукою. Звісно, це через книжки... Не можна залишати дитину наодинці зі стількома книжками, хай навіть за ними наглядають книжкові гномики. Олімпія ледь не повернулась назад, але ноги самі повели її до того будинку. Гортензія завжди прикидалась підсліпуватою, коли треба було щось прочитати. Може, вона й затягла дитину до того клятого Клубу книголюбів? Ніякого клубу там нема, а просто зборище відьом і відьмаків. Вони роблять там усе що завгодно, тільки не читають порядні книжки...