Поки Лукаш стояв із розкритим ротом, Олімпія пішла шукати господаря цього непривітного дому. Злість її вщухла. Нарешті, через багато років вона відчула, як у ній прокидається могутня сила, проти якої не встоять навіть найгрубші мури. У неї аж перехопило подих. Жінка злетіла сходами на другий поверх. Салон нагадував більше музей, якби не товста пилюка, що вкривала меблі. Вона заглянула в одну кімнату, в іншу... Тільки в третій відчула чиюсь присутність. Там було темно. Вікно затуляли грубі штори, а в свічнику біля узголів'я величезного ложа горіла чорна свічка і пахло чимось пекельним.
– Тут хтось є? – запитала Олімпія й почула:
– Якого дідька! Я ж наказав, щоб сюди не пускали жодної відьми. Де той поганець?
– Перепрошую, але я не відьма. Я шукаю свою дочку!
– Підійди сюди!
Повелитель виглядав дуже кепсько, як на повелителя нечисті. Щоки геть запали, і з тих западин стирчала густа нерівна щетина.
– Хто ти?
– Та, що була внизу. У тій ямі, під порогом.
– Ні, – похитав головою Повелитель, – ти та, що була нагорі, дуже високо. Даремно ти прийшла. Тут немає твоєї дочки. Хіба прийшла поквитатися... Як не діти, то жінки хочуть зі мною битися.
– Її звати Люцина, чуєте? Вона намалювала ваш будинок. Чого б це вона його малювала?
– Он ти про що! Вона сама вирішила піти. З'явилась у Замку з цілою армією огидних котів, тигром і репортером Мортіусом, який злякався мене, бо нашкодив моїм підлеглим. До цієї компанії приєдналась пришелепувата бібліотекарка. Мені вони ні до чого... Ми вистежували іншу здобич, котра врешті теж мені не потрібна. Там вони й залишились. А тепер йди звідси! Я з жінками й дітьми не воюю...
– Я хочу знати, де вона.
– Либонь, у Королівстві, яке незабаром стане колонією Імперії. Але мені, по правді, хочеться одного...
– Я знаю, чого ти хочеш. Втомився творити зло?
– Зло? – здивувався Повелитель. – Люди самі його творять. Нема чого звалювати на нас чужі гріхи. Ти, певно, прочитала чимало брехливих книжок.
– Можна подумати, що ви – безневинні істоти.
– У кожному разі, нічим не гірші за людей. Ми лише дим з вашого багаття тисячолітньої ненависті й ворожнечі. Не буде вогню, не буде й диму. Залиш мене з моїм болем в печінці. Йди до свого Королівства.
– Я ще не закінчила. Бачиш оце?
Олімпія показала дві бліді плями на зап'ясті.
– Вони помалу зникають з кожним поколінням. Я остання. У Люцини вже немає слідів від твоїх пальців. Я перша змогла повернутись до Королівства, але ненадовго. Краще б я туди ніколи не верталась! І моя дитина залишилась би зі мною. Навіщо ти це зробив? Щоб отримати два шматочки на тілі нашого роду? Чекав, що тобі хтось із нас віддасть душу в обмін на Королівство? Повір, жити можна всюди. Людина не обирає місця. Це місце обирає її.
– У тобі є щось від нас, – хрипко засміявся Повелитель. – Я не мав аж таких далекосяжних намірів. Ви самі собі придумали кару. Ми з тобою майже родичі, еге ж? То ти даси мені те, що я хочу? Ти це можеш, бачу по твоїх очах. Мені дуже боляче. Той малий розворушив стару рану.
– Що за малий?
– Родові порахунки. Я не хотів з ним битись, і він теж, але цього хотіли наші мечі. Якесь безглуздя!
Лице його пожовтіло, очі запали ще глибше.
– Я б охоче помер, але не можу... Хлопця звали Марко, з ним був ще один...
Олімпія сіла на край ліжка. Вона не мала в серці ненависті. Ненавидить той, хто боїться. Але вона ще не була певна в собі, аби вчинити те, про що її просили.
– Моя сила в тому, – простогнав Повелитель, – що я знаю все. Але я втомився. Я не спав уже багато років, лише вдавав, ніби сплю...
– Вірю, що ти втомився. Ти заснеш. І прокинешся, знаєш, де? Ти знаєш, де ти прокинешся?
– У пустелі. Наді мною сяятимуть зорі, і я буду з ними говорити. Ні пан, ні слуга...
– Так. І нікого більше не буде. Нікого...
Повелитель заплющив очі, і чорна свічка біля нього погасла. Олімпія, не озираючись, вийшла з будинку, потім обернулась. Будинок зник. На порожньому місці сидів спантеличений Лукаш і чухав потилицю.
– Ходи сюди! – покликала його Олімпія. – Дивись мені в очі! Ось так, молодець... Ти більше не будеш красти. Повтори.
– Я більше не буду красти.
– Ким ти тепер станеш?
– Я стану водієм таксі. Або автомеханіком...
– Чудово! Але спочатку підстрижися й поголися, бо тебе не візьмуть на роботу. Ходімо, я відведу тебе до перукарні...
17
– Лікар? – здивувався Онисьо. – Хто ж його викликав?