– Мама не знає. Скоро...
– Як же ми без зброї?!
– Йди, таточку, скажи...
Мортіус увірвався до кухні. Там був лише Онисьо, длубався шилом у старому черевику.
– Онисю, ти тільки послухай! Нас вистежили!
І тут задзвонив телефон.
– Зажди, я зараз.
Онисьо підняв трубку.
– Так, ми замовляли ліки. Уже готові. Добре, я прийду за ними. Вранці. Дякую сердечно! Вибач, Мортіусе, я мушу з хлопцями йти. Негайно!
– Які ще там ліки! – обурився той. – Вас вистежили! Ходите серед білого дня до палацу, без жодної конспірації. Тепер крутиголовці прийдуть сюди і всіх нас повбивають. І ще, на додачу, будинок спалять...
– Що ти таке кажеш, Мортіусе?!
– У тигриці було видіння.
–???
– Ну, звісно, хто повірить тигриці! – образився Мортіус. – Ніхто, крім мене... Я звик вірити тиграм. Але логічно було б припустити, що в крутиголовців повно шпигунів. Ніколи не слід недооцінювати ворога. Краще вже його переоцінити. Чує моє серце, з'являться вони сюди й спіймають нас, як останніх ідіотів. Ти ж не хочеш, щоб постраждали жінки і діти? Принц – теж дитя. Його потрібно захищати.
– Сядь, – наказав Онисьо і шпурнув черевик у куток. – Сядь і послухай. Визнаю, що то не було безпечно піти з принцом до палацу, але повір, на відміну від наших недоброзичливців, ми на своїй землі, і в цьому наша сила. Я вберіг би принца ціною власного життя. Потрібно було, щоб його побачили, розумієш? Сьогодні вночі ми підемо в одне місце, а коли звідти повернемось, то будемо знати більше. Ти залишаєшся головним. У разі найменшої небезпеки виведеш усіх, куди покаже пес Серденько. Скажеш йому: «Притулок». Нічого не повинно трапитися, але зроби собі міцної кави й чекай, доки ми не повернемось.
– Гаразд. Нема проблем! – здвигнув плечима Мортіус.
18
Олімпія відчувала, що її справа зрушила з місця. У неї наче почали виростати крила, здатні перенести до Королівства. Але яка страшна плата! Бідна дівчинка, що не має жодного досвіду, що ж вона там робить? «О, ти мене не знаєш, мамо! – не раз сердито казала дочка. – Тобі лише так здається!»
Олімпія розпрощалася з довгомудом Лукашем і побігла назад, додому. Трамвай якраз над'їхав. До гори важче бігти, ніж з гори. Ці дві зупинки вона проїде. Олімпія впала на гладеньке червоне сидіння. У салоні зовсім не було людей. Кондукторка сиділа коло вікна в тихій сонній задумі. Може, навіть мріяла про щось, якщо такі опасисті кругловиді жіночки середнього віку ще вміють мріяти. У Серединному світі тепер навіть діти перестають бути допитливими, досить їм тільки вперше сісти за шкільну парту. Олімпія знала, як Люцині не подобається в школі, але що вона могла вдіяти? Зрештою, тепер це вже не має жодного значення.
– Королівство... – зітхнула вона. Мабуть, її зітхання було не простим, бо дрімаюча кондукторка чхнула раз, а потім другий. Це не була та кондукторка, що потерпіла через Люцину й Марка кілька днів тому. І не той трамвай. Той стояв у депо і чекав, поки йому повставляють нові шиби. Якби ж то Олімпія знала, що спровокує друге побиття шибок, вона б нізащо не сіла в трамвай, бо не любила завдавати комусь моральних та матеріальних збитків. Однак це трапилось знову, на тій самій зупинці. Кондукторка миттєво зреагувала. Можливо, вона навіть ходила колись на курси цивільної оборони, бо закричала:
– Бомба!
Й розпласталась на підлозі. Від потужного чхання трамваю деякі шибки навіть розбились. Правда, не з того боку, де сиділа Олімпія. Вона була надто здивована, щоб злякатись. Просто вистрибнула з дверей і ледь не впала на діда Пилипка, котрий якраз розкладав коло торби з насінням похідний стільчик.
– Спокійно, пані, спокійно! – вхопив він Олімпію за лікоть.
Вона відсахнулась:
– То не я!
– Звісно, не ви... І ваша донечка позавчора теж такого не робила. То, певно, лис... Послухайте моєї ради: не сідайте до трамвая без мене. Вранці ми обоє їхали і, бачите, нічого не сталось...
– Певно, що ні, – здригнулась Олімпія і кинулась на допомогу кондукторці.
– Де я? – простогнала та, сівши на брудній підлозі. – Що зі мною?
– Не хвилюйтесь, усе вже скінчилось. То я винна, вибачте... Я вимовила надто сильне слово. Більше цього не повториться, обіцяю!
– То не слово було, а бомба! – визвірилась кондукторка. – Уже друга на цьому маршруті! У місті – терористи!
– Так-так, – пробурмотіла Олімпія й тихенько вийшла.
Водій теж не постраждав і побіг до телефонної будки. Але так просто зникнути з місця неординарної події Олімпія не могла.