– Хотів би я знати, – пробурмотів Мортіус, – чи це не фальшива тривога.
– Я міг би піти в розвідку, – запропонував Фелікс.
– А я? – завередував Тигрисик, але мама швидко його приструнила, сказавши одне слово.
– Сховаймося тут. І тихо! – наказав Мортіус.
Соня з Люциною посідали навпочіпки. Вони гаразд не розуміли, про що йдеться, і покірно виконували накази. Його це зворушило:
– Молодці, дівчатка! Тримайтеся!
Усі завмерли, тільки песик вовтузився, бо не хотів сідати на вогку землю. Зблиснули білі груди й лапи Фелікса.
– Вони наближаються до будинку!
– Скільки їх? – спитав Мортіус.
– Раз-два-три і ще раз-два-три.
– Тобі треба навчитися рахувати.
– Ще навчуся... Вони близько, можуть занюхати нас.
– Крутиголовці не мають дуже доброго нюху.
– Звідки ви знаєте? огризнувся кіт. – Люди не мають, а вони, може, й мають!
– Твоя правда. Ми нічогісінько не знаємо про крутиголовців. А ти певен, що це вони? Ну, добре, рушаймо! Серденько, притулок!
І вони знову почали продиратися крізь незрозумілі, бо не видні в темряві, кущі. Не можна було при цьому уникнути синців і подряпин. Нарешті Мортіус зупинився і, важко дихаючи, спитав:
– Усі тут? Бо я нічогісінько не бачу.
– Он там просвіток, – несміливо сказала Соня.
– Ми вийшли до тієї машини! – вжахнувся Фелікс. – Куди ти нас привів?!
Песик щось ображено заскавулів. Шкода, що він не розмовляв, а то б пояснив, що заплутував сліди, і що вони обов'язково прийдуть до притулку. Яка несправедливість! Одні звірі можуть порозумітися з людьми, а інші – ні.
– Отакої! – пробурмотів Мортіус. – Спробуй дати собі раду в незнайомому Королівстві.
Втім, машина не подавала жодних ознак життя, наче її покинули на дорозі.
– Таточку, – озвався Колобок, – мама питає, чи ти вмієш водити машину.
– Тихше! – просичав Мортіус. – Як їй таке взагалі могло спасти на думку?! Я ніколи не крав автомобілі!
– Потім повернемо! – махнула рукою Соня. – Залишимо десь…
– Хто ще хоче, щоб я роз'їжджав по місту на краденій машині?
– Я… – тоненьким голоском озвалась Люцина. – Тут – страшно.
– Я не знаю дороги, та й лише два рази пробував водити машину.
– Мама покаже, – впевнено мовив Тигрисик.
Фелікс наставив вушка:
– У кабіні хтось спить.
– Е, ні! – ще більше злякався Мортіус. – Злодієм я ще можу стати, але не душогубцем!
Але тигриця не робила з цього проблеми. Вона обережно підкралась до машини і, нагнувшись, шкрябнула лапою по дверцятах.
– Хто там ще? – озвався сонний водій, і двері почали повільно відхилятись. Через хвилю тигриця притиснула зверху лапою розпластаного крутиголовця. Мортіус підскочив і відібрав у нього пістолет.
– Треба мотузки! – гукнув він і кинувся до кабіни.
– Я пошукаю, – сказала Соня.
– Не треба, я знайшов кайданки!
Добре, що Мортіус надивився свого часу бойовиків і уявляв, як виглядають кайданки. Щоб крутиголовець не лаявся, вони заткнули йому рота ганчіркою, а тигриця відтягнула полоненого в кущі.
– Чудово! – сказав досить стримано Мортіус. – Тепер усе буде, як у кіно: погоня, стрілянина... Давайте сідати. У фургон діти й Іляна...
Ніхто не сперечався, тільки Фелікс демонстративно сів Соні на коліна.
– А песик? – похопилась Люцина.
– Він доповість господареві, де ми. Це – його обов'язок, – пояснив кіт. – Невже не зрозуміло?
Мортіус повернув ключа, і мотор завівся.
– Клас! – зрадів він. – Працює! Куди їдемо?
– Дорогою, – ні хвильки не вагаючись, мовила Соня. – Головне – заїхати якнайдалі.
Вона вже встигла знайти дорожню карту й розглядала її, присвічуючи собі ліхтариком.
Машина рушила. Серденько шмигнув у кущі. Що він міг вдіяти? Люди такі непередбачувані. Вони чомусь шаленіють, коли бачать автомобілі. І що він скаже господареві?
Песик глянув угору на місяць, і з його грудей вирвався довгий, пронизливий і смутний звук.
Від цього стало ніби легше.
23
Чорний великий птах намагався уже втретє перетнути межу, що відділяла Імперію від Королівства. На землі то була Ріка, широка й глибока. Човни, які плавали її нейтральними водами, належали здебільшого нікчемним жебракам, що ловили рибу і продавали її на прикордонних ринках Імперії. Місця тут були дикі, пустельні й майже безлюдні.
Про те, щоб пливти з ними в човні, Птах навіть не думав. Йому миттю б скрутили голову і общипали пір'я. Навіть на старій, обшарпаній негодою сосні, єдиному дереві на кілька кілометрів узбережжя, якому навіть приносили в дарунок дохлих мишей та пташок, клаптики ганчір'я, було небезпечно. Хтось міг підстрелити з лука, бо вогнепальної зброї ці злидні не могли собі дозволити. Люто зблискуючи жовтим оком, чорний птах шукав діри, через які потрапив би до Королівства. Він бачив їх навіть із дерева, невидимі для людського недосконалого ока. Отвори були високо над землею й мали нерівні краї, наче обпалені. Двічі він кидався туди, але краї блискавично сходилися. Це був наче удар електричним струмом, і за кожним разом птах позбувався частини власної сили. Уночі взагалі неможливо було пролетіти. Діри з'являлись лише удень. Інші птахи запросто перетинали межу, однак він був не тим птахом. Не тому, що чорний, а тому що злий і перевертень.