Але птах не втрачав надії. Сили відновлювались дуже повільно, а ще сьогодні треба було потрапити до Королівства, хоча ніхто його туди не запрошував. Можливо, завтра вже зникнуть невидимі кордони, але тоді усе втратить для нього сенс. Отож він вирішив спробувати ще раз, а згодом ще – перед заходом сонця. День був, на щастя, довгий, літній. Цього разу птах вирішив маневрувати. Обравши місце, де було мало рибалок, неквапливо вирушив проти течії, наче прогулювався, не звертаючи уваги на діри, що виникали зовсім поруч. Повітря коливалось від спеки і від напруги Межі, наче було живе і вміло мислити. Птах чекав свого часу, щоб шугнути в одну з дір, наче нерозумне пташеня, котре нічого не відає про невидиму стіну. Він намагався забути, що ця стіна існує, але не міг. У голові була лише одна думка: потрапити до Королівства. «Ніякі чари не здатні перемінити злий або добрий умисел», – казали в Королівстві, й це, мабуть, правда.
Птах був завеликий, як на ворону, замалий, як на крука, й рухався трохи незграбно, бо та істота, що перебувала в ньому, не вилупилась із яйця. Тому не вміла ні літати, ні стрімко пливти по воді, як уміють правдиві птахи. І була легкою здобиччю для підлітка з головою, пов'язаною червоною хусткою, що нудився в човні. Той справно поклав стрілу на тятиву лука и, дочекавшись, коли птах наблизиться, вистрелив. Стріла була на волосіні й мала повернутись назад із здобиччю, або без неї. Але, мабуть, смерть не подобалась невидимим стражам Королівства. Почувши свист, птах відсахнувся вбік і легко опинився там, де не сягають ні стріли, ні кулі. Він врятував собі життя і потрапив до Королівства.
24
Олімпія, мама Люцини, також хотіла потрапити до Королівства. Вона й так довго перебувала в Серединному світі, хоча це не має значення. Час відступає перед бажаннями. Він ніби зникає і вже чекає на тебе там, де кінцевий пункт мандрівки. Жодна з таких подорожей не відбувається без подолання певних труднощів. Дехто не витримує і відступає. Однак мамі Люцини не було куди відступати. Усе стало для неї байдуже: робота, зарплата, квартира, тобто засоби, які дають змогу вижити в Серединному світі. Ті, хто не мав цього, жили на вулиці, як дід Пилипко, який хоч і мав помешкання в підвалі, волів проводити час під відкритим небом.
Кожен удар серця Олімпії відбивав останні миті її перебування тут. Але вона не сподівалась, що перехід виявиться настільки страшним. Завершила усі справи, не турбуючись про залишену в холодильнику їжу, і про те, що у ванній методично скрапує вода з поламаного крана. Бо все це не мало значення і повинно було зникнути, щоб ніхто в Серединному світі більше не пам'ятав про Олімпію та її дочку.
– Все! – сказала вона, бо вважала, що це слід сказати, аби Серединний світ відпустив її. З Люциною, як ми пригадуємо, було по-іншому. Вона потрапила до Королівства не з власної волі, тікаючи з книжкою від відьом.
На балконі зблиснуло світло, наче хтось підняв руку з люстерком і, впіймавши сонячного зайчика, намагався його втримати. Олімпія відчинила скляні двері й стала на балконі, з перил якого геть пооблущувалась фарба. Там було небагато місця через стару цинкову балію, Люцинині дитячі санчата, підставку для ялинки й порожні скляні банки. Гілки черешні майже торкнулись обличчя Олімпії, коли вона глянула вниз. Щось зашуміло у вухах, і балкон почав падати. «Нехай, – встигла подумати вона, – усі дороги ведуть до Королівства: чи вгору, чи вниз...» Її охопила темрява, бо зникли сонце і небо. Політ, чи падіння Олімпії супроводжувало лише мерехтіння світляних цяточок, що зграями літали довкола неї. Замість того, щоб згідно з законами фізики набути прискорення, рух балкону почав сповільнюватись. Усе ще не було нічого видно. У Серединному світі стара відьма, що пила чай із Гортензією, прислухалась і сказала: