Ще від самого початку існування Клубу книголюбів точилася жвава дискусія на тему: палити чорні книги чи ні. Бо раніше у вогні спалювали чаклунів і відьом, а опирям заганяли осиковий кілок у серце. Рівень тогочасних книжок з магії був досить поважним, чого не скажеш про новомодні побрехеньки. Врешті дійшли до такої згоди: старі книжки ховати під замок, а нові нищити без докорів сумління. Хоча члени Клубу й не вміли читати, але могли звернутись за консультацією до бібліофілів, служників темних сил.
Цього вечора Гортензія так і не насмілилась витягти книжечку з сумки. Та й книжка поводила себе досить чемно, не викликала навіть алергії, одним словом, зачаїлась. Інші книжки, потрапивши до вогню, сичали, обурювались, кричали. За триста двадцять чотири роки було спалено шістсот примірників «Молоту відьом», книги, яка навчала, як захищатись від відьом та чаклунів, і принесла стільки смертей. Так от, кожна з цих потвор верещала як недорізана й плювалась сажею.
Стара відьма втомилась. Одна з книжок вирвалась у неї з рук і пробувала втекти. Лукаш спіймав її довгою волохатою лапою й шпурнув у вогонь. Власне, на сьогодні було вже досить. Настав час приємної розрядки. Повелитель привітав усіх із вдалим полюванням і наказав подати чоловікам чорне пиво «Троль», жінкам шампанське «Відьма з Блер». На закуску принесли канапки з жаб'ячою ікрою та коржики з перцем. Повелитель виголосив традиційний тост:
– За ніч, хай вона буде вічною!
Ніщо не віщувало несподіванок цього приємного вечора. Жінки обмінювалися плітками, а чоловіки обговорювали майбутній матч із бейсболу між командами «Кривава рукавиця» та «Одноокі дятли». Значно рідше влаштовувалися вовкулацькі бої, де перевертні у вовчій подобі билися до першої крові, яка для когось могла виявитись і останньою.
Візок, запряжений чорними цапами, був на півдорозі до Кульбабової вулиці, бо пані відьма втомилася. Вона забрала з собою і Гортензію, як маленьку дівчинку. Якраз тоді, коли візок перетинав дорогу на червоне світло, у Клубі книголюбів почувся легенький тріск, наче хтось наступив на кригу в мілкій калюжі. Цього через гамір ніхто не зауважив. Повелитель сидів окремо від усіх і палив сигару. Ці засідання давно вже його не задовольняли. Потрібні були якісь реформи, зміни. Дехто з молодих пропонував влаштовувати збройні напади на книжкові склади, юні хакери мріяли вивести з ладу комп'ютерні системи видавництв. Однак це не годилось, бо могло привернути увагу людей до книжок. Якщо річ прагнуть знищити, значить, вона чогось варта.
Особливих підстав боятися не було. Чиновники, слуги темних сил, обклали видавництва такими податками, що ті ледве животіли. Писати книжки було зовсім невигідно, бо автори не отримували гонорарів і працювали сторожами та двірниками, аби не вмерти з голоду. Повелитель ще довго міг би смалити сигару, спостерігаючи, як палають у каміні Шекспір, Сковорода, Аристотель. І ніхто йому за це не дорікнув би.
Однак книжки, зачувши небезпеку, ховались тепер там, куди не могли залізти навіть довгомудики. Статут Клубу не дозволяв викрадати книжки у великій кількості з приватних помешкань, чи з крамниць, де поруч продавались парфуми. Деякі відьми, поцупивши звідти книжку, носили її з собою, щоб напахнитись.
А може. Повелителю просто набридло надто спокійне життя: вечірки, засідання Клубу, виїзні комісії. Зброя затуплювалась, вкривалась іржею. А хто буде захищати зло, коли воно ослабне від бездіяльності? А якщо хтось вийде з ним на герць?
Іноді Повелитель замикався в собі, нікого не приймав і не навідував. Лукаш на всі дзвінки відповідав: «Повелитель думає». А той у підвалі з мечем у руці бився з власним відображенням у дзеркалі. Він міг би потренуватись на комп'ютері, але потрібно бути завжди в добрій фізичній формі, не забуваючи про дух. Натомившись, він спускався потаємними сходами до басейну з чорного граніту і лежав годинами у воді, яка за тридцять секунд вбивала все живе. Він лежав у німій тиші й цілковитій темряві й думав про вічність. Надто довге життя знуджує. Повелитель прожив уже триста сімдесят чотири роки і міг порівняти те, що було колись, з тим, що тепер. Він пам'ятав свій останній бій із Лицарем Королівських окулярів, ніби той відбувся лише вчора. У ньому крім досить сумнівної перемоги він отримав рану в печінку. Десь там застряг осколок меча, і біль турбував його й досі. Із задуми Повелителя вивів крик:
– Дивіться, дивіться!
Ті, хто був біля вікон, першими зауважили дивні звуки. Це тріщало скло, але не так, якби в нього кинули каменем, а наче від шаленої спеки чи лютого холоду. Одна за одною шибки вкривалися павутинням тріщин, достоту, як у тому трамваї на Погулянці. Ніби загіпнотизовані, члени Клубу книголюбів спостерігали за тим, що відбувалося, і навіть дами трималися стійко. Зрештою, ці дами не боялись пекла і не втрачали свідомості, побачивши мишку. Вони спокійнісінько орудували скальпелем коло жаби, а вночі розкопували свіжу могилу, аби взяти в покійника шнурок від черевика, що мав неабияку магічну силу. Кожен із присутніх намагався пояснити це явище для себе, але вголос ніхто не висловився, чекаючи слова Повелителя. Усі зауважили, що Повелитель трохи зблід, але навіть не рушився з місця, доки не допалив сигари. По тому шпурнув сигару в камін, де догоряли книжки (особливо довго й нудно горіли старі книги в шкіряних палітурках). І цього разу недопалок вистрілив, так приблизно, як стартовий пістолет. Повелитель любив, щоб недопалки стріляли. Від різкого звуку три чи чотири шибки розсипались на друзки, і до кімнати увірвалось трохи свіжого повітря. Постріл означав, що пора розходитись. Сьогодні ніхто нічого не мав проти, бо після тріснутих шибок могли й стіни завалитися.