— Так, — суворо говорить хлопчина, — значить, як твоє прізвище?
— Петров, — схлипує Генка.
— Ага, Петров! А не брешеш?
— Ні-і-і…
— Дивись у мене!
— Їй-богу, правда! — хникає Генка.
Знову пауза, посмоктування люльки, плювки, і допит продовжується, причому питання і відповіді повторюються безліч разів.
Генку арештували! Мишко відсахнувся від вагона і побіг шукати Полевого. Він знайшов його біля площадки з гарматами, які Полевой оглядав разом з іншими командирами.
— Сергію Івановичу, — звернувся до нього Мишко, — там Генку арештували. Відпустіть його, будь ласка. Він з нами в Москву їде.
— Хто арештував твого Генку? — здивувався Полевой.
— Там, у штабі, начальник у синьому галіфе, молоденький такий.
Полевой і решта військових переглянулись і розреготалися.
— От так Стьопа! — крикнув один з них.
— Гаразд, — сказав Полевой, — ходімо в штаб, попросимо того начальника. Може, і відпустить.
Коли всі влізли в штабний вагон, хлопчина підхопився, сховав люльку в кишеню, приклав руку до поламаного козирка і, виструнчившись перед Полевим, баском промовив:
— Дозвольте доповісти, товаришу командир. Так що затриманий підозрілий злочинець. — Він показав на хникаючого Генку. — Згідно з моїм допитом, визнав себе винним, що прізвище має Петров, ім'я Геннадій, втік від батьків у Москву до тітки. Батько машиніст. При ньому була зброя: три гільзи від патронів. Спійманий на місці злочину, в ящику під вагоном, у сплячому вигляді.
Він опустив руку і стояв, як і раніше, виструнчившись, маленький, трошечки вищий від Генки, не звертаючи жодної уваги на регіт присутніх.
Стримуючи сміх, Полевой суворо подивився на Генку:
— Чого під вагон заліз?
Генка ще дужче заплакав:
— Дядечку, чесне слово, я в Москву, до тітки, нехай он він скаже. — Генка показав на Мишка.
— Зараз розберемося, — сказав Полевой. — Ти, Стьопо, — звернувся він до хлопчини, — збігай до старшини, нехай іде сюди.
— Єсть збігать до старшини, нехай іде сюди! — по-молодецькому відповів Стьопа, віддав честь, повернувся кругом і вискочив з вагона.
— А ви, — Полевой обернувся до хлопців, — марш звідціля!
Генка виліз з вагона. Мишко затримався і пошепки спитав у Полевого:
— А хто цей парубчак?
— О, брат! — засміявся Полевой. — Це великий чоловік: Степан Іванович Рєзніков, головний посильний штабу.
Розділ 12
БУДКА ОБХІДНИКА
Другий тиждень стояв ешелон на станції Низківка.
— Бахмач не приймає, не вистачає паровозів, — пояснював Генка.
Він, як син машиніста, вважав себе знавцем залізничних справ. Генка їхав тепер в ешелоні на легальному становищі. Батько розшукав його, нам'яв вуха і хотів відвезти назад у Ревськ, але Полевой і Мишкова мама заступилися за Генку.
Полевой відвів Генчиного батька до себе у вагон. Про що вони там розмовляли, невідомо, але, вийшовши звідти, батько похмуро глянув на Генку і сказав, що сьогодні він його не забере, а повернеться в Ревськ і «як вирішить мати».
Другого дня він знову приїхав з Ревська, привіз Генчині речі і листа тьоті Агріппіні Тихонівні. Він довго розмовляв з Генкою, повчав його і, нарешті, поїхав, узявши з Мішкової мами обіцянку передати Генку тітці «з рук у руки».
А ешелон все стояв на станції Низківка. Червоноармійці розпалювали між коліями багаття, варили в казанках юшку. Вечорами в чорній золі тліли жаринки, у вагонах розтягувалась гармошка, деренчала балалайка, виспівувалися частушки. Дорослі сиділи на розкиданих шпалах, на рельсах або просто на землі. Вони розмовляли про політику, про залізничні порядки, про бога, а найбільше про харчі.
Харчів не вистачало, і ось одного разу Мишко з Генкою пішли в ліс за грибами.
Ліс був далеко, верст за п'ять. Хлопці вийшли раненько, розраховуючи до вечора повернутися, але вийшло інакше.
Іти довелося не п'ять верст, а більше. Дорогу їм пояснили неправильно. Вони промандрували цілий день, і коли нарешті назбирали грибів і вирушили назад, уже смеркало. До того ж пішов дощ і хмари геть затемнили небо.
«Чого так нерівномірно розміщені шпали під рельсами? — думав Мишко, крокуючи поряд з Генкою по залізничній колії. — Ніяк не можна рівно йти: один крок виходить великий, другий маленький. По звичайній дорозі й то краще».