Дзижчить оса. Вона кружляє над Мишком і, замовкнувши, сідає йому на ногу. Вжалить чи ні? Якщо не ворушитися, то не вжалить. Мишко лежить нерухомо. Оса деякий час лазить по його нозі і, задзижчавши, полетіла.
Непомітний, але величезний живий світ копошиться навколо.
Комашка тягне глицю, а поряд з нею рухається маленька вугласта тінь. Он скаче по траві ковалик на довгих зігнутих, ніби зламаних посередині ніжках. По садовій доріжці якось незграбно, боком скаче горобець. А за ним напівсонними, примруженими, але уважними очима стежить кіт, що дрімає, на східцях альтанки. І вітер, пробігаючи, колише запах трави, аромат квітів, пахощі, яблунь.
Приємна знемога оволодіває Мишком. Він дрімає й забуває про неприємності сьогоднішнього дня…
У курінь, засапавшись, викарабкався Генка. В нього за пазухою великий кусень теплого, ще не довареного. м'яса.
— Ось, дивись, — прошепотів він, — прямо з кастрюлі витяг. Там суп варився.
— Здурів! — жахнувся. Мишко. — Ти ж, усіх без обіду залишив.
— Ну й що ж! — Генка по-молодецькому труснув головою. — Я ж у розвідники йду. Нехай варять інше м'ясо… — Він самовдоволено захихикав.
Мишко жував м'ясо, розриваючи його зубами й руками. Ну й тюхтій Генка! Влетить йому від батька. Батько в нього сердитий — високий, худий машиніст з сивими вусами. І мати в нього не рідна, а мачуха.
— Знаєш новину? — спитав Генка.
— Яку?
— Так я тобі й сказав!
— Справа твоя. Тільки який же з тебе розвідник? Там ти теж будеш зі всім ховатися від мене?
Загроза, прихована в Мишкових словах, вплинула на Генку. Тепер, після викрадення м'яса з кастрюлі, в нього одна дорога — в розвідники., Отже, треба підкорятися. І Генка сказав:
— Щойно в нас був один чоловік з Носівки, і він каже, що банда Нікітського зовсім близько.
— Ну і, що ж? — люто розжовуючи м'ясо, запитав Мишко.
— Як що? Вони можуть напасти на Ревськ.
Мишко розсміявся:.
— І ти повірив? Ех: ти, а ще й розвідник!
— А що? — зніяковів Генка.
— Нікітський тепер біля Чернігова. На нас він ніяк не може напасти, тому що в нас гарнізон. Зрозуміло? Гар-ні-зон…
— А що таке гарнізон?
— Гарнізон не знаєш? Це… як тобі сказати… це…
— Тихше! Чуєш? — прошепотів раптом Генка.
Мишко перестав жувати і прислухався. Десь за будинками пролунали постріли і потонули в синьому куполі неба. На станції завив гудок. Поспішаючи і захлинаючись, зацокотів кулемет.
Хлопці перелякано притаїлися, потім розсунули листя й виглянули з куреня.
Дорога на Носівку була вкрита хмарами куряви, на станції йшла стрілянина, і через кілька хвилин вздовж опустілої вулиці з гиком і свистом нагайок промчали вершники в смушевих шапках з червоним верхом. У місто вдерлися білі.
Розділ 6
НАПАД
Мишко сховався в Генки, а коли стрілянина припинилася, виглянув на вулицю й побіг додому, притискуючись до палісадників. На ґанку він побачив дідуся, розгубленого, блідого. Біля будинку хропли замилені коні під козацькими сідлами.
Мишко вбіг у хату і завмер у дверях.
В їдальні точилася відчайдушна боротьба між Полевим і бандитами. Чоловік шість повисло на ньому. Полевой завзято відбивався, але вони повалили його, і живий клубок тіл качався по підлозі, перекидаючи меблі, тягнучи, за собою скатерки, доріжки, зірвані занавіски.
І ще один білогвардієць, очевидно головний, стояв біля вікна. Стояв він нерухомо, тільки погляд його весь час слідкував за Полевим.
Мишко заліз у купу одежі, що висіла на вішалці. Його серце несамовито калаталось. Зараз станеться те, що він не раз бачив у захоплюючих мріях: Полевой встане, струсне, плечима і один розкидає всіх.
Але Полевой не вставав. Дедалі слабшали його шалені зусилля скинути з себе бандитів. Нарешті його підняли і, продовжуючи викручувати назад руки, підвели до білогвардійця, що стояв біля вікна. Полевой важко дихав. Русяве його волосся запеклося в крові. Він стояв босий, в тільняшці. Його, очевидно, захопили сонного.
Бандити були озброєні короткими гвинтівками, наганами, шаблями, їхні ковані чоботи гриміли по підлозі.
Білогвардієць не зводив з Полевого немигаючого погляду. Чорний чуб звисав у нього з-під заломленої папахи на сірі колючі очі і яскравочервоний шрам на правій щоці. В кімнаті стало тихо, тільки чулося важке дихання людей та байдуже цокання годинника.