І ось тепер, ніби розтривожений якоюсь невідомою силою, він втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомій, чужій землі. Він зовсім втратив здатність сприймати дійсність, і йому хотілося зупинитись і вщипнути себе, щоб відчути біль і переконатися, що органи чуття діють нормально, — отже, все побачене й почуте в кабінеті начальника — не сон. Справді, навіщо щипати себе, коли він і без того при кожному кроці відчував, що в нього так болить мозоль на нозі, наче він торкається розжареної голки? Отож, це не сон, органи чуття в нормі, і все те, що сталося в кабінеті начальника, — кошмарна, дивовижна, але жива дійсність.
Тоді що ж це? Портфель був його — він міг відрізнити його серед тисячі інших. Та й як міг потрапити чужий портфель до нього в руки, коли по дорозі від квартири до канцелярії він нікуди ні на хвилину не заходив? Цього ранку навіть газету не купував, — це він пам'ятав дуже добре. Потім портфель лежав увесь час перед його очима на столі, а він не вставав ні разу з-за столу, аж поки його не викликав кур'єр. Отже, чужа рука не торкалась паперів.
Але ж якщо це так, то чим можна пояснити зникнення його плану і заміну іншим, фальшивим? До того ж фальшивий план багато в чому був подібний до справжнього: той самий топографічний ескіз, а пояснення в легенді — нібито написані ним самим, такий схожий почерк.
Не було тільки пунктирних ліній, якими він окреслив те місце, де вперше побачив зелений камінь, та червоної зірочки — умовного позначення, що вказувало на відправний пункт в складній системі підземного орієнтування. Замість червоної зірочки і пунктирних ліній план був червоний від безлічі дрібних кружечків. Один кружечок позначав вир, інші — піщані пляжі. Взагалі, це був детальний топографічний ескіз, який не міг би йому приснитись.
Саме цей ескіз був у нього в портфелі, а його власного плану не було; його кудись занесли невидимі сили. Занесли, так. Але коли?
Він працював над планом до пізньої ночі, ліг не роздягаючись, — такий був зморений. В останні хвилини перед сном він пам'ятав дві речі: те, що папку з готовим планом поклав у портфель і що перш ніж погасити світло, витрусив попільничку з вікна, бо не міг терпіти запаху недокурків і тютюнового попелу. І це було все.
Потім, коли сон здолав його, в затуманеному мозку випливло знайоме почуття, недоречне, наче капюшон після дощу; воно завжди з'являлось у нього вже після того, як він зробить щось погане, а потім жалкує і сам себе картає. Ось і тепер він висипав купу недокурків надвір, прямо перед вікном, — хіба так личить культурній людині? «Культурна людина не викидає сміття під своїми вікнами, — докорятиме вранці Савка і зітхне: — Ех, Андрію, чому ти завжди ставиш мене в незручне становище перед матір'ю? Невже так тяжко привчитись до порядку?» Савка — дочка господарів, дев'ятнадцятилітня дівчина, з кирпатим носиком і веселими очима. Він не хоче засмучувати ці очі і готовий зараз же скочити через вікно, зібрати ці прокляті недокурки і струсити попіл. Так, він зараз же зробить це… Але сон перемагає його бажання, тільки рука простяглась і звисла додолу, пальці доторкнулись килима.
А в розчинене вікно віє холодний нічний вітер, злегка шарудять розкидані на столі аркуші. Великий місяць блищить на темно-синьому шовку неба і сповнює кімнату м'яким матовим світлом… І ніби вже не білі аркуші шелестять на столі, а тихо шумить високий густий віковий ліс. Вузенька стежечка, вкрита листям, в'ється між порослими мохом стовбурами дерев, між кущами ожини й папороті, спускається в глибоку балку і зникає за купами каміння. Ось вона, ця яма, поросла по краях шипшиною і глодом, вся вкрита пишною, густою, аж по коліна високою травою. Звідси крізь округлий отвір починався довгий і темний коридор. Все нижче йде цей коридор, перетинає білий, ніби мережаний ліс…
його розбудив різкий тривожний дзвінок будильника. Голова була важка — наслідок безперервного, нестримного куріння вночі. Він умився холодною водою, одягнувся, схопив портфель і, щоб не будити господарів, перекинув ногу через підвіконня, спустився по стіні на стежку, вимощену кам'яними плитками, пройшов через двір і вискочив на вулицю.
Отак, обдумуючи все, що трапилось від ночі до цього моменту, він дійшов до своєї квартири, але не поспішав відразу зайти, а кілька разів пройшовся біля огорожі, можливо, сподіваючись, що це диво з'ясується якось саме по собі. Може, було й інше: ця його нерішучість спричинена особливим страхом, страхом, який переживає людина, коли в азартній, непевній грі кидає свій останній козир. І цим останнім козирем була невелика ймовірність, крихітний шанс знайти на столі свій справжній план.
Будинок був двоповерховий. Кімната Андрія містилась на нижньому поверсі і широкими квадратними вікнами виходила в двір. Це була простора і світла кімната з високою стелею і стінами, до половини облицьованими дорогим червоним деревом. Було видно, що вона у свій час служила кабінетом або маленьким салоном для гри в покер та бридж. Колишній власник будинку, відомий Інженер, влаштовував тут щосуботи великі прийоми. На верхньому поверсі молодь веселилась, танцювала, а внизу інженер влаштовував свої сумнівні справи, пив гіркий джин, доставлений йому з-за кордону, після чого займав своє місце в імпровізованому кафе.
Зараз у двох кімнатах нижнього поверху жив з своєю сім'єю директор кондитерської фабрики «Червона зірка». Колись робітник-кондитер, великий майстер виготовлення «п'яної вишні» та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) — дядько, звертання до старшого] був веселим і гостинним в особистому житті, а на роботі — причіпливим, суворим і чесним до педантизму. Він був ладен голодувати, аби допомогти комусь у біді; за грам перевитраченого цукру на підприємстві карав і лаяв, зчиняв такий галас, що навіть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним і зніяковіло ховався у дерев'яній будці. Бай Атанас мав право на три кімнати, але добровільно відмовився від однієї: йому було соромно розкошувати, ніби чокоїн [румунський поміщик], коли стільки молодих і здібних людей не мають даху над головою.
Людина талановита, розумна, він виробив для себе своєрідну просту життєву філософію, якою часто ділився з дочкою: «Живи чесно, прагни стати найкращим майстром в своїй роботі, а за вірну справу, якщо буде необхідність, іди на смерть з веселою душею». Догадуючись, які почуття має його дочка до Андрія, він вибрав час, коли ті були разом, щоб кинути репліку: «Якби я був жінкою, то не звертав би на тебе ніякої уваги, доки не зробиш якогось відкриття в геології». І додав, погладжуючи рукою посивілі вуса: «Я, признатись, і на копійку не поважаю різних історичних осіб, приміром, Наполеона, але завжди пам'ятаю те, що він сказав своїм воїнам. А саме: воїн, що не прагне стати генералом, не вартий і п'яти копійок. Простіше кажучи: працюй, дерзай, але зроби щось велике в своєму житті. Інакше, на якого диявола ти народився? Тільки для того, щоб підметки стоптувати?»
Якось Андрій його запитав:
— А ти, бай Атанас, до якої великої мети прагнеш?
Директор «Червоної зірки» тихо засміявся:
— Я? Я, хлопче, прагну, щоб мої цукерки були найсмачніші і найдешевші.
Його дружина Севастиця — літня, змарніла жінка, яка все ще закручувала локони, була родом із Свиштова, з багатої, але давно збіднілої сім'ї. Цілі дні вона сновигала, як тінь, по дому і жахалась, побачивши порох на спинках стільців або кинутий недокурок на підвіконні чи на вичищених кам'яних плитках двору. Хоч вона вже давно ходила по цьому двору, однак все ще не змогла звикнути до статуї голого юнака посеред круглого басейну, де жебонів під час дощів маленький водоспад. Проходячи мимо цієї статуї з потемнілої бронзи, вона стискала губи і відвертала голову.
Другий поверх будинку займали два брати — офіцери прикордонних військ. Зараз там жили їх батьки, лагідні, спокійні люди, пенсіонери. Мати цілими днями в'язала панчохи та светри для синів, а батько переглядав ілюстровані журнали, інколи читав щось вголос. Вечорами вони зосереджено й замислено грали у доміно, а коли било дев'ять, гасили світло і лягали спати.