На заході і на півдні наше село оточувала низка горбів, покритих віковими дубовими та буковими лісами. Ліси починались тут же, в кінці верхньої вулиці, і хоч тут десятиліттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжні джунглі, легкопрохідні тільки в тих місцях, де крутились вузенькі лісові стежки, перетяті чагарниками і встелені густим шаром гнилого листя.
Серед тиші цього старого лісу повільно несла свої води спокійна річка, неширока і невузька. Вона чимдалі ширше розливала свої води між пологими берегами, — прозора, коли виходила на сонячні галявинки, чорна — в тінистих нетрях лісу.
Розповідали, що ночами в цих хащах звучали пташині голоси, які промовляли щось, ніби люди, і зловісно вили шакали; взимку блукали вовчі зграї; ранньої осені — великі дикі кабани перетинали ліс вздовж і впоперек і доходили аж до сіл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.
Я не ходив у глиб лісу, але знав, що там водяться різні звірі, бо шуба моєї тітки була на заячому хутрі, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в світлиці над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.
Треба мати на увазі, що, розповідаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив і сприймав в той час, коли мені було тільки вісімнадцять років і пішов дев'ятнадцятий. Тоді, не знаю чому, ліс нібито був якимсь більш таємничим і темнішим, річка — повноводішою і глибшою, виноград на виноградниках незрівнянно солодшим і смачнішим. Навіть дядькова хата здавалась мені більшою, а сад за нею — таким чудовим, що тепер навіть дивно: чи я став іншим, чи всі ці речі, які вабили мої очі, були такими ж насправді звичайними, дрібними й сірими, якими я бачу їх зараз.
Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, і мені завжди були чужі поетичні химери, але в ті роки я все-таки дуже любив увечері вилазити на якийсь горб за селом і звідти спостерігати захід сонця, наближення ночі, аж поки над головою не почнуть літати кажани, а на потемнілому небі не замерехтять незліченні золоті зірки.
Я стояв, дивився і нічого не думав — тільки радів. Це була дивна, тиха радість! Не знав, що мене більше радувало: золотий захід сонця і череди худоби, які повертались з пасовиська, чи далекі гори, що підняли свої фіолетові плечі в рожевому заході сонця, а може вози, повні пшениці, що з протяжним скрипом тяглися по битій дорозі недалеко від мене.
Хлопчиком я був таким же замкнутим і холодним. Бувало встану раненько, як тільки почую, що тітка вийшла в сіни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пічці вогонь, сяду на високому триногому стільці і, розкривши рота, дивлюсь на полум'я і стежу, щоб не википіло молоко в закуреному казанку.
Чудові були ті прохолодні синюваті ранки, в яких відчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла біля колодязя, і якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день відрі!
А тітка тимчасом поставить біля пічки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворі Шарко крутить хвостом і дружньо позирає на мене.
Та ось дядько, взувши сандалі на босу ногу, підперезавши тоненьким ремінцем полотняні штани і накинувши світлий піджак, вітається зі мною ласкавою, приємною посмішкою, знімає з полички розмальований глечик, наливає чарку жовтої горілки і одним духом випиває її. Потім відламує окраєць хліба, посипає сіллю і прожогом — надвір.
Трохи згодом я бачив його верхи на білій коняці, — він виїжджав з воріт урочисто, наче генерал, що має приймати парад.
І день розпочинався.
Я беру якусь книжку, залізаю в один з плетених кошів біля комори, в яких ще лишилась торішня кукурудза, і витягуюсь на ковдрі, розстеленій на дошках. Книжка здебільшого так і лежить нерозкрита. Інколи прочитував одну-дві сторінки. Але чи тому, що мошка мене турбувала, чи тому, що заважало сонце, а з читанням діло не йшло, думки розбігались, наче горобці.
Потім я йшов у поле. Цікаво, що весь час мене тягло в поле, а ліс аж ніяк не приваблював. Не любив лісу, — не був романтиком.
Я вглядався вдалину; наді мною пливла легенька біла хмаринка, ластівки, наче стріли, прорізали синяву неба. Всміхався хмаринці, махав рукою ластівкам, а душу сповнювала знову та ж радість, схожа на пісню — не сумну і не дуже веселу, але хорошу, наче її співав пташиний хор.
Далі спускався вниз, де починались хлібні лани. Найбільше любив я ходити там, де працювала ланка тітки Василки. Як тільки вона побачить мене, — на її обличчі розквітає посмішка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жінка з владною вдачею — справжній командир. Розмовляла вона більше посмішкою, очима, а голос у неї був м'який і звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, підніме руку, і тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабіну. Мені не подобався гіркий запах бензину, стукіт моторів: голова наморочилась, очі сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, — не любив романтики. Я віддавав перевагу кінним жаткам. Ех, сядеш у сідло, а теплий вітер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полів і відчуваєш запах зігрітої пшениці, розпеченої землі і ще чогось, ледве вловимого, — певно, трав, що буйно розрослись обабіч польової дороги.
Потім я лягав під кущем терну, примруживши очі, дивився в небо, зблякле від спеки, і мучився над складанням віршів. У цих віршах мелькала, наче крило голуба, косинка тітки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрію, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, і тому нічого не виходило з моїх віршувальних спроб. Навіть перед собою соромився, червонів, помітивши, що поринув у добирання рим і звучних слів. Одне слово, був таким, як мій батько, — суворою, діловою людиною.
За обідом я сидів поруч тітки Василки, сьорбав борщ із загальної миски, і мені було соромно: з якого права я їм хліб цих людей, коли нікому нічим не допомагав, і давав собі слово, що зразу ж після обіду почну робити щось корисне для загального добра.
Та обід закінчувався, знову торохкотіли трактори, мчали вперед кінні жатки, а мені ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в коші, і винувато, крадькома тікав з поля.
До села було далеко, та й сонце припікало, йти швидко — справжня кара. Тікати з поля, коли нестерпно пече сонце, — не слід. Отож, я вибирав тінисті стежки, спочивав під грушами-дичками і, запевняю вас, не помічав, як минає літній день!
Кажуть, літній день довгий. Мені здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я підходив до горбів, то сонце вже сідало. Іти в хату, не подивившись на рожевий захід сонця, не почувши, як дзеленчать у долині дзвіночки овечої отари, зайти в кімнату і не побачити алмазної зіроньки, що перша сходить над порожевілим Балканським хребтом, — значило погано, нікчемно завершити день, що почався так чудово й різноманітно. Мій батько говорив: «Добрий початок повинен мати прекрасний кінець». Я поважав свого батька і обіцяв собі прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стійким, як він. Тому я лишався на горбі допізна, дочікувався вечора і повертався аж з останніми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сісти. Я, зрозуміло, не відмовлявся, хоч і було трохи соромно, бо ж нічим не заслужив на увагу цих добрих людей.
Я вас питаю: чи знали ви втіху їхати на волах? Та ще ввечері? Ні? Шкода. Ви, може, віддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нічого приємнішого, як витягтись на воза і споглядати мерехтіння зірок в небі, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якій степовій дорозі.