Я відклав нотатничка і замислився. Люди, що вбили вивідача, були явно небезпечними. В першу чергу, як не дивно, для мене — яко людозвіра. А також для вовчурів і Арі-песиголовця. Ружинські і Деревій... Хто-зна. Лісовців нібито у списку нелюдей не було, але ж лісовці за межами Темнолісся не з'являються і про них мало хто чув взагалі, окрім тих, хто живе в сусідстві з Великою Пущею. Про сідів з острова Ерін і то відомо більше, принаймні тим, хто письменний, Чим далі від Темнолісся, тим більше лісовців плутають з духами дерев. Хоча тим мисливцям на нелюдей здається байдуже — тож Ружинські теж у небезпеці.
Ще у небезпеці відьми, чаклуни, ба, навіть жерці.. Ну, навряд чи оті білобожичі наважаться нападати на Віщих, або Родимих.. А от напасти на навчену сільську знахарку з них станеться.. От не було клопоту... У тому закутку над Тясмином де я прожив майже все життя, ніколи не траплялося нападів на нелюдей, хоча я й страхав такими вовчурів. Всі знайомі мені вовкулаки-напівкровки, а знав я таких аж трьох, жили на хуторі, що так і звався Вовче, вживали зілля, котре тамувало перетворення, і, хоча селяни на них дійсно дивилися скоса, але не чіпали і тим більше не намагалися вбити або зігнати з землі.
Богдан був чоловіком, якого небезпеки тільки під'южували, але я все таки вирішив з ним переговорити. Зрештою, білобожичі були явищем винятковим, але якщо нова княгиня насправді мала з ними щось спільне, то може князеві потрібно було відправити кудись подалі хоча б Деревія з Вітровієм. Сам він ззовні нічого не мав від лісовця, хіба що надто плавну тиху ходу та щось невловне в обличчі, але це щось маскувалося вусами і вояцькою зачіскою — тобто, якщо не придивлятися, ніхто й не знатиме. А от його супутники... Про себе, Арі та вовчурів я теж думав, але певен був, що вовчики покинуть службу, котра ставала надто небезпечною, Арі я прилаштую десь, а у мене на лобі не написано “гепард”, звісно, якщо також не дуже приглядатися.
Але, коли я увечері прийшов до Богдана, який останнім часом не вилазив з книгозбірні, з пропозицією відправити десь хоча б Деревія з Вітровієм, Богдан лише усміхнувся.
- Я зворушений твоїм піклуванням, - мовив, і прозвучало це серйозно, а не з насмішкою, - але мені необхідно повернутися. Пробач, брате, не можу тобі сказати чому.. Це таємниця мого роду... і зараз необхідно, щоб я став в її обороні. А мої лісовці мене не покинуть — у Деревія власне розуміння про честь, а малий...
- Можна відправити їх вперед, - запропонував я, - з охороною. Я буду оберігати хлопця, а ви нас потім наздоженете.
- Яре, тебе оті розбишаки розпізнають одразу, - мовив князь, - я вірю відьмі, вона не стала б просто так бити на сполох. Напевне з вокняжінням Милиці білобожичі вирішили, що нарешті настала їхня година. Якщо відправляти родичів, то під охороною людини, не людозвіра. Воїрад ладен допомогти, але розлучити зараз мого сина з тобою, означає вбити його. Ти — єдине перевесло, яке утримує його від того, щоб заснути надовго сном, подібним смерті. Не знаю, чому він чіпляється саме за тебе, але в ньому забагато крові лісовців, частина яких наче завмирає опісля перенесених страждань.
- Тобто, якщо я не поїду з ним, він втратить бажання жити? - перепитав я здивовано.
- Авжеж, - мовив Ружинський смутно, - ти не дивись на Деревія, який і Чорнобогові роги скрутить, він дуже древнього роду, такого давнього, що я жахаюся заглядати в його глибини. Моя дружина, яку він зве сестрою... і про яку мені легше думати як про його сестру, насправді його далека родичка, і набагато молодша від свого опікуна. І кров в ній інша, не така могутня, хоча і Деревієвої трохи є. У лісовців є своя шляхта, а кого мені випала честь бачити на власні очі — я й оповів би тобі, та ти не зрозумієш. Серце Темнолісся це не назва, це особа... Пробач, я не мав можливості ні з ким про це говорити.
- А ваша мати...? - наважився я запитати.
- Мати з Деревієвих кровних родичів, - ледь всміхнувся Богдан, - з молодшого коліна. Вона відважна і жорстка. Більше схожа на... на людину, ніж моя жона. Не лицем, характером і сваволею. Хоча всі лісовці, загледівши небезпеку, відважно ставлять їй чоло. А ось опісля...
- То що ж ви вирішили? - наважився я
- Дочекаюся нового намісника, передам справи і поїду.... Кружним шляхом. Всі вважатимуть, що я подався додому, і обоз дійсно піде звичною дорогою. А ми рушимо через Оріану з невеликим супроводом.
Я змушений був визнати, що це розумне рішення. Дійсно, хіба міг намісник чкурнути з Кийграду не попрощавшись. Ганьбисько же... А так рекомі нападники спіймають облизня, а ми прибудемо до Ружина може ще й раніше за валку, котра рухається поволі.