Я зітхнув і подивився у вікно. Воно також виходило на руїни княжого дому — і посеред румовиськ мрів знайомий вогник.
- Я посилав туди гриднів, перевірити, - мовив Богдан за моєю спиною, - нічого не знайшли. Ні людей, ні вогнів, ні ліхтарів, ні нечистої сили.
- Я можу прогулятися туди нині сам — визвався я, бо мені опісля відьміних слів сидіти на місці не було терпцю. - Недобре, коли щось дивне коїться біля садиби намісника.
Ружинський підійшов до вікна і теж задивився на вогник.
- Напевне, - мовив — скарби шукають. Святославова скарбниця кудись же зникла під час гепардової усобиці. В Родні теж шукали, перекопали свого часу всю Княж-гору.
- Ох я їх зараз і настрахаю, - мовив я трохи не злісно, бо якраз шукав на кому зірвати свою тривогу.
Коли я покидав книгозбірню, то трохи не зіштовхнувся на порозі з Деревієм. Лісовець мав вигляд особи, котра спить стоячи і не хоче, щоб її будили. Але я вже знав, що в такому стані він небезпечніший за змія — настільки швидко він міг перетворитися на вбивчий вихор зі зброєю чи без. Скільки ж йому може бути літ? Втім я знав, що запитати не наважуся.
Я мовчки пройшов повз і подався до касарень шукати Арі.
Песиголовець мій сидів на лаві біля вояцького помешкання і лагодив своє вбрання. Арі був надзвичайним чистуном — я це ще на Псарні запримітив, що взагалі то для Псів рідкість. Побачивши мене, вишкірився всією мордою, даючи знати, що радий.
- Хочеш прогулятися зі мною? - спитав я стиха, - поглянути, що там світиться в румовищах?
Арі закрутив головою. Частково словами, частково звуками-знаками він пояснив, що не дуже то й хоче, але супроводжувати мене не відмовляється. З тим ми й вийшли через хвіртку, кивнувши вартовому, котрий побажав нам веселої здибанки. Більшість вояків — а бува і я теж — марнували вільне від варти дозвілля саме по здибанках. У Псів теж був свій прихисток для побачень, звався він Хорсовою здибанкою, і Арі, наскільки я знав, там бував.
Але замість того, щоб спуститися донизу, ми піднялися вище і швидко вже стояли біля румовищ. Вогнів звідси ми не бачили, зате, якщо обернутися, було видно дім намісника, де м' яко світилося віконечко книгозбірні.
На хвилину мені закортіло повернутися. Завдання лазити по руїнах мені ніхто не давав, а в книгозбірні нині тиша, спокій і Деревій заварює настій з трав. Лісовець любив це робити сам, не кличучи слуг, це було для нього якимось ритуалом. А може й Вітровій прийшов до батька, сидить і дивиться у вогонь коминка... Не вистачає лише мене — в такі вечори я часто лежав біля вогню в образі гепарда, а хлочина скулювався поруч і клав голову мені на бік.
І коли я вже був ладен повернути назад, з румовиськ долинув громовий рик роз'юшеного звіра...
Забув мовити, що пішли ми з Арі нагору не з порожніми руками. Він прихопив списа, а я меча, бо палицю свою, як ви не забули, загубив ще в Родні. Отже, я вихопив свою зброю, Арі взяв списа напереваги, і ми побігли на звук.
Руїни ці я вже відвідував за дня, милуючись, як тут все гарно зроблено для людозвірів — і пологі камінні підойми-спуски, і низькі переходи в тих місцях, де потрібна була швидкість, і площадки, з яких вельможний гепард міг оглядати двір... Частина всього цього, як я вже казав, лежала в грузах, а рик звіра і якісь зойки долинали від лівого крила, де був найбільший завал, а частина галереї осипалась на комори, перетворивши їх на купу сміття.
Так от, якраз перед цими коморами було розчищене місце, за яким була лише ціла стіна, котра впиралася у земляний вал і закидана була зверху якимись грузами. І на цьому майданчику, грізно вигнувши спину, стояла сріблясто-сіра болотяниця, готова до атаки. На неї наступало троє людей в білих шатах і білих мішках на головах — і чого я так збентежився, га? Озброєні вони були короткими мечами, і я ще подумав, що болотяниця має проти такої зброї всі шанси, коли раптом уздрів трохи вище ще й лучника. Ну певне — постріл з вогнепалу підняв би на ноги Княжу варту, чого розбишакам не хотілося.
Арі — от розумний Пес — одразу втямивши, що робити, розчиився в темряві у напрямку лучника, а я стрибнув вперед, забувши про зброю і перекидаючись в льоті. Це, до речі, справа не дуже безпечна — Деревій, котрий навчав мене звикати до нових можливостей, казав, що потрібен час, доки тіло звикне до нового плину речовин, нового зору і центру ваги... Коротше, багато він чого розумного говорив, але мені тої миті розум наче відняло, і на одного зі збуїв накинувся ошалілий від люті гепард.