Як ви уже напевне здогадалися, я пізнав болотяницю. Це була вона — моя рись, моя випадкова подруга, чийого я і імені не знав, зате добре пам'ятав, як ми ламали ліжко у Яриловій здибанці.
Вбивати мені до цього часу не доводилося. Ні в людському образі, ні тим більше в образі звіра. Тому розум мій наче вимкнувся — а запрацювали напевне інстинкти. Стрибонув я напаснику просто на спину і переломив йому своєю вагою хребет. Зовсім поруч грізно гарчала рись, котра тягала двором другого нападника. Третій притиснувся спиною до камінної стіни і тикав в мій бік мечем. Саме тикав, бо добряче перепудився. Замість обличчя у нього був якийсь білий жах, лише потім я втямив, що це каптур з прорізями для очей. Я рявкнув так, що напевне переполохав всіх волоцюг в околицях (потім взнав, що таки переполохав) і хотів уже накинутися на мечника, коли раптом він рвучко похилився вперед і ухопився за довге древко, що наче виросло у нього з грудей. Ззаду збуджено загарчав Арі, і я втямив, що песиголовець метнув списа, позбавляючи мене від необхідності битись..
Поранений мечник зрештою повалився набік і вперед. Я озирнувся глянути, як там болотяниця, і побачив, що вона стоїть над ворогом, злизуючи з вусів червоні краплі. Фу... До такого я ще не звик, але хвала Богам, моя панна жива і непошкоджена.
Тільки щось панночка не збиралася мені дякувати. Вона обвеле палаючими очима мене, Арі, котрий вже висмикнув списа з грудей конаючого ворога, грізно загарчала і почала відступати до проходу, розчищеному в грузах.
Я ошелешено спостерігав, як красуня-рись розчиняється в темряві. Ні, я не розраховував, що вона кинеться мені дякувати, але якась ввічливість.... Арі натякнув, що нам слід забиратись, і я з ним було погодився, але тут побачив, що останній нападник впирався спиною зовсім не в стіну. А в двері.
Окрім чотирьох небіжчиків з лучником включно, нам з Арі дісталися як трофеї дві ліхтарні холодного вогню. Чаклунські витівки, котрі світили яскраво і рівно і зовсім не нагрівалися. Це трохи похитнуло мою впевненість, що збуї в білих балахонах були з білобожичів, хоча чого вони тоді одягли біле на нічну виправу... Обережно обдивившись і обнюхавши ліхтарні, я риком і порухами наказав Арі взяти одну з них і відчинити двері.
Песиголовець завагався. З його гавкоту і уривків слів я зрозумів, що він чомусь дверей не бачить. Тому я приняв людський образ, хоча мене всього аж трусило наче в лихоманці і жахливо хотілося жерти, віднайшов свого меча і обернувся до стіни.
Двері зникли. Але під моїми пальцями, коли я почав обмацувати камінь, раптом віднайшлися кільце і засув. Засув я відсунув, а двері ледве піддалися нашим спільними з Арі зусиллям. За дверима відкривався прохід у темряву.
Ні Арі, ні мені ліхтарні не були потрібні, але я про всяк випадок прихопив обидві і одну втелющив Псові. Від усього цього тягло чародійством за сотню кроків, і я б не сказав, що добрим. Однак пішов уперед, зрозумівши, що саме сюди добивалися і моя рись і компанія чи то білобожичів, чи то шукачів скарбів.
Вниз вели всього кілька східців, а за ними відкривався невеликий льох. Ні скарбів, ні золота там не було і близько, зате підозріло багато розкиданих кісток. Якщо тут і було щось цінне, то його вже давно винесли...
А в дальньому кутку льоху згущувалася тінь...
Мертве лице нави було колись лицем діви, витонченої вроди. Нині воно було висхле, застигле, від чого правильні риси і тяжкі світлі коси здавалися малюнком на шкуратяку. Рухалася вона, не торкаючись підлоги, засипаної камінними уламками і кістками. І я знав — повернися вона, я побачу крізь лахміття колись пишно гаптованої вбері діру в спині і висхлі жовті ребра.
- Арі, давай назад! - Прошипів я. Псоглавець не дуже то й злякався — Пси чомусь більше боялися живих природних духів і лісовців, аніж нав і заложних мерців. Він перехопив зручніше списа і прийняв бойову стійку.
- Підійди, - сказала нава.
- Та ні, панночко, - сказав я лагідно, - я звісно чемний людозвір, але знайомитися з вами не маю бажання.
Нава з хвилину роздилялася мене запалими очницями. От ви скажете зараз — як можна дивитись без очей? Виходить що можна, бо погляд її я відчував на собі аж до сверблячки.
- Як звешся, гепарде? - зрештою прошипіла вона.
- Ярополк, - відказав я, силячись зберігати спокій. Чомусь мені здалося, що княже ім'я, що мене ним винагородив названий брат, звучатиме солідніше аніж Котяра, або — хай Боги милують — Найден.
Нава підплила до підвищення в глибині льоху, на яке я спершу й уваги не звернув. Тепер я направив туди промінь ліхтарні. Біля дальньої стіни тулилося щось на зразок саркофагу.