- Іди, - прошепотіла, - Іди...
Цього мені лише не вистачало. Я рухався боком, намагаючись не повертатися до панночки спиною. Майнула думка чи не перекинутися знову, але я ту думку відкинув, бо мене й досі тіпало опісля першого разу. Ліхтарня тремтіла в моїй руці, а меч трохи не вислизав зі спітнілої долоні. Арі зостався біля дверей, бо зі своїм списом він не міг гаразд розвернутися в захаращеному приміщенні.
- Що ти бачиш? - спитала нава.
Спершу я не бачив взагалі нічого окрім пилу. Потім раптом щось блиснуло. Меч в зотліілих піхвах. Старосвітський довгий ледь вигнутий клинок.
Косуючи на наву я обережно взявся за руків'я. Ну меч собі і меч. Дивно, звісно, що він так добре зберігся, напевне має на собі закляття. Дійсно так — ось і піхви знову наче новенькі, а тільки що мало не розлазилися на очах.
Коли я взяв меча до рук, поклавши перед тим свого, нічого не сталося. Нава завмерла, пильно приглядаючись, Арі клацав зубами так сильно, що чути було сюди — нарешті і його пройняло.
- Можеш, - врешті мовила нава, - відпусти.
Я розгубився, але чародійський клинок сам знав, що йому робити. Він смикнув моєю рукою, розвернувши мене вбік, і увійшов в груди наві.
На хвилину я побачив на місці нежиті вродливу мов писанка дівчину в гаптованому вбранні. З пов'язки на голові звисали спіральні ковти, пояс було прикрашено округлими бляшками з сонячним ликом... Жриця? Панна усміхнулась мені і розсипалася пилом — я ледве встиг відсахнутися, щоб не набрати його повні легені.
Нава щезла. Зостався меч.
Арі протягло завив. На його думку варто було б забратися звідси подалі і то чимдуж. Я був з ним згоден, але нашвидкуруч таки обшукав підземелля. Нічого. Ні скарбів, ні речей. Самі лише кістки на підлозі. Людські... Ні, ось наче вовчур — застиг на межі перетворення, ніколи я не думав, що таке може статися взагалі. Ось рештки песиголовця, можливо слуги або напарника котрогось з загиблих. Якого лиха вони тут шукали? Якщо скарби — то як їх вдалося винести при такій берегині. Якщо меч, то що ж це в лиха за клинок?
Втім, довго роздумувати я не став, а махнув до Арі, і ми винеслися з підземелля. І вельми вчасно — ледве ми звідти вискочили, зверху, зі стіни, посунулися грузи і всілякий мотлох, котрий збирався там сторіччями. Якось аж надто вчасно. Рунуло так, що засипало весь розчищений майданчик. Разом з мерцями і їхньою зброєю, яку я хотів прихопити як здобич. Та де там... Тут длубатися засвітло тепер цілий день, а длубатися буде треба, бо сморід же піде від непохованих.
Доповів я про свою прогулянку Богданові аж уранці. І — на сором свій — нічого не сказав йому про меч. Не те, щоб я боявся, що брат мій названий його у мене відбере. І не тому, що надто зброю любив — не любив я її зовсім. Але віднайдений клинок тепер висів у мене при боці. Замість мого власного, котрий зостався у тому склепі. Почувався він там як удома — зручненько і безпечно.
Князь тут таки відрядив слуг розкопувати завал. Я подався з ними показати місце, а його вельможність зволив прибути по обіді. Чого я так говорю, наче дражнюся... Ну не звик я з вельможами запанібрата, вибачайте. Хоча Богдан завжди спілкувався зі мною як з рівнею опісля побратимського обряду. Що є то є — і ніякої зверхньості.
Ми не знайшли нічого. Ні дверей — ну то не дивно, дверцята були напевне зачакловані. Але що дивніше — не знайшли трупів. А на знахідку очікували: на рештках муру сидів не хто інший як зловредний Вран і спостерігав. Напевне, щоб донести пані моїй Тернині про хід розкопок.
Я уже трохи не вважав, що нічна пригода мені примарилася — якби не меч при боці. Слуги і найняті Вовчурами на Подолі землекопи шпарко працювали лопатами, завал розгребли до чорної землі — і нічого. Знайшли щоправда дві стріли — і то були не стріли часів Святославових. Цілком сучасні, для самострілу. На мій сором я не розгледів як слід, з чого цілився лучник, якого прикінчив Арі — з самострілу, чи з короткого лука. Знайшли уламок меча, поганенького, теж сучасного, волинанської роботи. Тіл не було. Жодного.
До чести Богданової, він не спитав, скільки ми з Арі випили, і чи не вживали ми туранського або чинського зілля, яке за дурні гроші продавали торговці зі Сходу. Ружинський навпаки задумався глибоко, а Вран, коли розкопи закінчилися, змахнув крилами і полетів. Доповідати.
- Справа серйозніша, ніж здавалося на початку, - оголосив Богдан увечері на невеликій нараді в його улюбленій книгозбірні, де окрім мене і лісовця присутня була пані Тернина. - Ці особи, з якими билися брат і його відважний Пес, можливо з білобожичів.
“ Відважний Пес...” Треба розповісти Арі...”
- Напевне з білобожичів, - хмикнула Тернина, - лицарі добра і світла. З самострілами.