- А от болотяниця мене цікавить більше, - продовжував Ружинський, - що могло бути в тому склепі, однаково корисне для неї і для гм... лицарів.
На нараді я ясна річ сидів беззбройним, але при цих словах ледве втримався, щоб не оповісти про свою знахідку. В байках білобожичів була історія про два мечі, це я добре пам'ятав, але чому на один з чародійських клинків полювала рись? У мене, до речі, була своя думка про те, що це за зброя — можливо, що мені пощастило віднайти Святославового меча. Князь-гепард не дуже то ним і користувався, бо до битви йшов у образі звіра, але меча таки мав, за чутками зачарованого, ну аякже ж. І коли він був в людському образі, то меча при боці носив завше. Коли ж обертався на гепарда, то зброю підхоплювала діва-поляниця, княжа зброєносиця...
Стійте, але ж моя рись з Чарн, а Чарни якраз і є нащадками поляниць, котрі збунтувалися опісля Святославової загибелі і вокняжіння його байстрюка-напівкровки, і пішли в ліси на північ, де і осіли, встановивши свій власний лад.
Але ніде — ні в чутках, ні в піснях не сказано було, що меч Найхоробрішого з гепардів був Чаруном або Чаркесом... А от зброєносиця цілком могла зостатися навою стерегти меча — відданість Святославових воїнів і войовниць, хоч людей, хоч людозвірів увійшла в примовку. Для цього панну мали замурувати живцем разом з клинком і накласти закляття, на яких розуміється пані Тернина. Брр... У мене аж мороз поза шкірою пробіг і добре, що цього ніхто не помітив.
Тим часом слово взяла пані Тернина.
- Дурневі навіть зрозуміло, вони шукають Чаркес. Лише в збоченому розумі білобожича може виникнути думка позбутися чар зачарованим клинком. Говорять, ніби Чаркесом був меч Святославів, але я в це не дуже вірю, гепарди-перевертні не дуже розумілися на чаклунстві, відступивши його людям та іншим істотам. Зрештою — вміння перекидатися це також чари, і їм їх було достатньо. Навіщо князю-гепарду меч, котрий руйнує все чародійне? Адже цим мечем можна вбити його самого — рани від Чаркеса смертельні для перевертня.
- Для нас, лісовців, цей клинок не є небезпечним, - озвався Деревій. - Бо його робили... - Він затнувся на хвильку — робили добрі руки. Нам ця зброя не ворожа, але ми не можемо відчути її на відстані, як відчуваємо “холодне залізо”. Чаркес не є злом, свого часу він кувався для того, щоб знищити чари, рівних яким не було у світі. І називався інакше.
- І вдалося? - ляпнув я. - ну знищити ті чари?
- Ні, - тихо відповів лісовець, - але принаймні спробували. Те, що намагалися розвоплотити цим клинком було дійсно... лихим.
Тернина подивилася на лісовця скоса — вперше на моєї пам'яті відьма явно не зрозуміла натяку. Зате Ружинський різко підвів голову і глянув на друга-приятеля так, наче той йому показав рубін “око змія”, котрий нібито туранці поцупили у нагів Бгарати і перепродали десь в Дакії упирям.
Неймовірне щось показав, одним словом.
- Але тоді Чарун... - почав Ружинський і затнувся.
- О, Чарун, - ледь усміхнувся лісовець, - в ньому нема якихось особливих властивостей, окрім звісно мистецької роботи, котра сама по собі є чародійською. Але те саме можна сказати про той, другий меч. Єдина ріжниця між ними — перед Чаркесом не встоїть жодне закляття — з тих, які ваші відьми і чародії накладають на воїнів задля захисту. Це побічна дія — в часи, коли зроблено було цього меча, світ був іншим, і зброя була інакшою. А Чарун — він просто прорізає будь яку бронь, мов шкуратяк. І розсікає будь який клинок — проти нього немає ради. Як зберігся Чарун мені відомо — лісовець глянув на Ружинського з ледь помітним усміхом, і той аж засвітився весь, ніби згадав щось приємне, - але навіть мені невідомо, звідки виринув Чаркес. Якби я хотів хоч доторкнутися до його руків'я. Це було б... неймовірно.
Я ще раз впевнився, що моя знахідка не має до тих заклятих мечів жодного стосунку. Якщо обидва вони роботи лісовців, та ще з такої сивої давнини, що й уявити страшнувато, то навряд чи один з них носив при боці князь-гепард, який у битвах покладався на ікла і кігті більше, аніж на мечі. Чарун, наскільки я втямив, заховано десь у Темноліссі, а щодо Чаркесу у мене була своя думка, яку я і висловив вголос.
- Я знаю, - сказав, - де може бути другий меч.
Вся трійця обернулася до мене ледь не перелякано.
- Пане Богдане, - мовив я, - говорили добрі люди що біди ваші почалися тоді, коли у вас хотіли відкупити шмат пущі біля озера Свічадо...
Розумному і натяку досить. Деревій відкинув голову на спинку стільця, а вираз обличчя у нього був при тому... непередаваний. Богдан же аж з місця зірвався і заходив по покоїку.
- На дні озера? - спитав, - і за стільки років...