- Я не знав, - сказав Деревій, - ніхто з нас навіть не уявляв собі, щоб... З того часу як того меча втрачено, світ перемінився так, що його не впізнати. Це озеро занадто молоде...
- Можливо його там просто приховав... хтось із ваших, коли ви перебралися з Еріну в нашу глушину, - мовив я, - хіба це неможливо?
- Неможливо, - мовив Деревій, - чутки, що цей клинок живий, і що він якимось чином віднайдений блукають між нами віддавна, але ніхто не хвалився тим, що його бачив. Більше того — нас не так і багато лишилося в явному світі, і якби це диво у когось було, то приховати його неможливо. Хіба що ця зброя віддавна належить... чужим. Людям, або нелюдям, котрі не знають її походження. Присягаюся іменем мого загиблого повелителя, я б викупив цього меча за будь-яку ціну.
Мене знову взяли сумніви. І я вже був вирішив показати Деревієві меч — хоча і певен був, що Чаркес лежить на дні Свічада. Але тут до покоїку пошкрябався прислужник і доповів, що пан Домонтович з обозом і гриднями вже на Оболоні про що і прислав сповістити гінця.
Богдан послав за своїм економом, доволі зловредним чоловіком, котрий потиху крав, але не так, щоби попастися, а також за начільником варти паном Румовичем, моїм до речі, потаємним неприятелем, Деревій з відьмою десь поділися, щезли так, мовби розчинилися в повітрі. А я подався до себе, так нічого і не вирішивши.
Весь наступний день минув у клопотах — слуги бігали мов обпечені, економ закочував очі і напевне незле нажився на підготовці до бенкету, гридні браталися з прибулими вояками Варти і розпитували про вістки з Лучеська... Богдан пригостив нового намісника розкішним обідом, на який мене запрошено не було. Втім я не образився анітрішки — Деревій теж не виходив зі своїх покоїв, а Арі старанно виконував наказ охороняти двери спочивальні Вітровія, де сидів і я, бо Богдан попрохав мене не відходити від малого. . Зате вовчурі були при ділі - нишпорили по всіх палатах будинку намісника а також по гридницях та службових прибудовах. Вивідували.
Дивно, але мої вовчики покидати службу, котра нині мала приносити більше клопоту аніж грошей, явно не збиралися. Я їх недооцінював — на Псарні хлопи нудьгували від серця, а шпигувати для князя їм було цікаво. Час від часу вони забігали до мене, дражнилися з Арі і оповідали новини.
Пан Домонтович начебто був Богдановим приятелем, але на тому обіді обоє можних погиркалися і схопилися б за зброю, якби звичай не забороняв приносити її до бенкетної зали. Вовки запевняли, що Домонтовичу відомо все про Богданів триб життя, і про те, що князь Ружинський оточив себе нелюдями, а отже в домі князевому є “кріт”. Не з'ясував пан новий намісник тільки хто такий Вітровій — він вважав його сином або родичем Деревія. А отже “кріт” був не з близького оточення, швидше за все хтось зі слуг, якщо не сам пан економ.
За життя княгині Росави це нікого б не турбувало, але нині часи змінилися і то на зле. Сам пан Домонтович був — ну якже люди швидко перевзуваються на бігу — лицарем світла і захисником добра. Але стара дружба з Ружинським, котрий колись його вирятував у битві, ще не розсипалася на друзки — що й пояснювало листа з попередженням.
Власне кажучи, пан Домонтович мав взяти під арешт усіх нелюдей княжого дому і відправити в кайданах до Лучеська. Пики вовчурів при цих словах витяглися на вовчі писки, але швидко повернулися до попереднього стану. Я теж трохи очманів і рикнув на приятелів, щоб вони не лякали малого, на що Вітровій з гонором лісовця відмовив, що він спокійний мов тихе плесо і зовсім нічого не боїться.
В списку нелюдей були обидва лісовці, я, Арі і вовчики. Про всяк випадок я перевірив меча при боці, а вовчурі ошкірилися.
- Добігалися, - сказав Білун, а Сіроманець понуро гмикнув. - але ми від князя не підемо, доки сам не вижене. Давно ми так цікаво не жили.
Князь же, за словами Білуна на цю пропозицію пана Домонтовича відповів, що тому зась до певних осіб з його дому, і що нехай княгиня Милиця іде до тринадцяти лих разом зі своїми новими порядками і усім оцим добром і світлом. І туди ж нехай вирушає і пан Домонтович, котрий дуже дбає про свою шкуру, і ладен задля цього погубити істот, котрі геть нічого не винні ні йому, ні княгині, ні людям ні Богам. До речі, а чи відає пан Домонтович, що Боги не схвалюють подібних чинів особливо щодо перевертнів, котрі й князівської долі були гідні, а також щодо всіх інших осіб, котрі мирно живуть і Богам тим за життя дякують. - Пан Домонтович, - єхидно повідав Білун, - в богословських суперечках був зовсім туманом, а князь ще й пригрозив поскаржитися обом Колам — відьом і віщих відунів на самоправство, котре нині коїться в Лучеську. Домонтович замовк — видимо у добра і світла не досить було сили, щоб заводитися з кийградським духовенством, котре мало великий вплив і поза межами древнього міста.