- Ага, - мовив я, - звісно ж тільки ваша і нічия більше.
Ратша Гонтович не чмихнув лише зусиллям волі. Пан Румович підозріло оглянув мого чуру з голови до стіп, але той витріщався на нього з повною серйозністю і готовністю виконувати накази. Начільник варти стис губи в тоненьку нитку і подався робити збір.
- Мудро, - озвався з усміхом Воїрад, - так спокійніше.
Але виявилися ми з паном Румовичем мудрими по шкоді. Не минуло здається й миті, як велике вікно, котре виходило у збройний двір, розлетілося вдрузки і звідтіля випав чоловік в темнозеленому жупані, який носили домонтовичеві вояки.
Ми з Воїрадом одрухово стали в оборонну стійку, і, як виявилося, недаремно. На наш дворик з-за рогу, куди тільки-но звернув пан Румович, викотилося ціле бойовисько — чорножупанники Ружинського проти зелених Домонтовича. Начільник варти крутився в цьому безладді, вимахуючи шаблею і намагаючись вишикувати вартівників хоча б в подобу бойового порядку. Тим часом у розбите вікно котячим звинним рухом вистрибнув сам Ружинський, і я вкотре подивувався, як несподівано виявлялася в князеві ота його нелюдська спритність. За ним висотався Деревій. Саме висотався, немов струмінь диму. У Ружинського було пошкоджено лівицю, лісовець же ніби був цілий і неушкоджений, та ще й при двох клинках, котрі забризкані були крівцею по руків'я. Опинившись у дворі, обоє можних одразу ж навели лад — Богдан ухопив галябарду і закрутив нею так, що зеленожупанники кинулися від нього врозтіч, а Деревій вкинувши мечі у піхви, ухопив зі стійки біля стіни важкого бойового лука і тул зі стрілами. І хай хто лише скаже, що це застаріла зброя — якщо вона в руках лісовця.
Серед чорножупанників я з радістю побачив Арі, котрий вимахував розрядженою ручницею, цільно потрапляючи по чужих головах, і обох вовчурів у вовчому ж образі, які металися між нападниками, хапаючи їх то за ноги то за горлянки, то вже як прийдеться. Зайве говорити, що й ми з Воїрадом не стояли слупами, а допомагали як могли. Ні, я не перекидався, не до того було. Навський меч зі схованки так гарно прийшовся мені по руці, що я й незчувся, як закатрупив ним живу людину, нічим опудало з лози. Зле мені стало вже потім, коли ми виперли зелених з двору і захряснули хвіртку.
Доки я віддихувався і тамував блювоту, позираючи на заюшений крівцею і не тільки клинок, з вікна гримнули вогнепали, і ми відскочили під стіну — хто встиг. Не встигло двоє вартівників — хороші були хлопи. Пан Румович порахував вояків і вилаявся. З сотні при Богданові залишився десяток — з решти хто загинув, а більшість здалася на Домонтовичеву милість.
Доки Богдан роздумував, що робити далі, над бойовищем поволі пролетів не хто інший, як зловредний Вран. Хвіртка тим часом двиготіла від міцних ударів, били чимось важким, і видно було, що довго їй не протриматись. З вікна вгорі продовжували палити — як Боги покладуть на душу, тобто не цільно зовсім, але вибратися тим шляхом з закритого двору було зась. Я пошукав очима Вітровія, про якого взагалі то мусив дбати, і побачив з полегшенням, що малий лісовець засів з луком, його власним до речі, за стійкою для зброї і вигляд мав зовсім не переляканий.
Але тут усе затихло. Бити у хвіртку припинили, зверху ще пальнули кілька разів, а потім розлігся такий вереск, що ми, хто оборонявся ото у дворику, аж підскочили. Кричали люди, кричали від нестеменного жаху. Потім крики почали глухнути, ніби ті, хто кричав, тікали стрімголов. Раптом пролунав другий зойк — вже від вибитого вікна.
Пан Богдан, котрий, ясна річ, перейняв на себе командування, махнув вовчурам, і вовчиська ковзнули до хвіртки, котра поволі розчинялася, порипуючи пошкодженими завісами. За хвилю вони вистрибнули назад, з такими писками ніби самого Чорнобога узріли, і провили, що можна виходити.
Оскільки вигляд у вовчиків був аж надто очманілий, до хвіртки рушили ми з Воїрадом, прикриваючи князя. Тут таки до нас приєднався Деревій з своїм луком, відтрутив нас і обережно визирнув назовні.
- Виходимо, - мовив він через хвильку, - спокійно виходимо.
Збройний дворик, щоб ви знали, сполучався, як і належить, з гридницями і пляцом для муштрування вояків. Поруч же були конюшні, в яких на цей мент просто таки скаженіли коні. Зеленожупанники Домонтовича забилися в кут межи гридницею і конюшнею, а навпроти них вишикувалася шерега заложних мерців, загиблих хто й зна якого часу. Княж-гора Кийграду багато чого набачилася на своєму віку.
Біля розчиненої брами дому намісника стояла не хтось вам, а пані моя Тернина зі зловредним Враном на плечі. Вона й керувала цим жаским військом.