- Беріть коней, нерозумні, і забирайтесь геть, - гаркнула відьма так, що мені стало моторошно.
- Де Домонтович? - спитав князь трохи не лагідно.
- У домі, - ошкірилася відьма, - під охороною.
Мій Ратша тим часом відчинив гридницю, де замкнули полонених. Поки вояки Румовича сідлали коней, князь звернувся до чорножупанників:
- Хто зі мною?
Близько десятка вояків кинулися до конюшень. Решта похмуро мовчали.
- Гаразд, - сказав Ружинський, - платив я вам гойно, але гідність на хліб не намастиш. Лишайтеся.
Коней ми забрали всіх. Пані моя Тернина наздогнала нас аж за містом — не мусили ж ми гнати Кийградом, ніби злодії. Наскіільки я втямив, Домонтович зі своїми поганцями відбувся переляком. А шкода. Однак зоставити град без намісника Богдану не дозволила ота сама гідність. І хоча я розумів, що не доведуть нас до добра князеві шляхетські витребеньки, але бойовому гепарду в моїй душі це починало подобатися.
Коли спустилася ніч, ми були вже не так і далеко від Родні, бо за Кийградом погнали у весь дух. Пан Румович весь час лаявся, згадуючи всю відому йому лиху силу, бо почував себе винним за те, що гридні так нас підвели. Він буркотів і буркотів, аж на привалі, котрий ми влаштували у глибоченькому вибалку, князь озвався до нього:
- Богодаре, заспокойся. Ти ж сам пречудово знаєш, що на найманців не можна покладатися, а моїх людей з Ружина я з собою і взяв якраз два десятки. І всі вони тут за винятком двох загиблих.
Пан Румович (це, до речі я вперше почув його ім'я) пробурчав, що Домонтович і його придурні за це це заплатять і замовк.
Пані моя Тернина тим часом дбала про поранених. Їй допомогав Воїрад. На наше щастя, всі гридні мали лише такі ушкодження, про які бувалі вояки говорять з несмаком: “А, подряпина”. Відьмині зілля і вправність Перунича тамували біль, у когось знайшлася баклажка з медовухою, котра невідь яким дивом виявилася притороченою до сідла одного з трофейних верхівців, і хлопці повеселішали. З Богданом дійсно зосталися лише його прибічні шляхтичі, котрі тепер мали розділити його долю вигнанця. Ну і невеличка компанія нелюдей всіх мастей.
Того, що Домонтович кинеться нам навздогін, здається, ніхто не боявся. У злощасного лицаря добра і світла була незла нагода втратити свого часу дорого ціною виборене намісництво і з ним престиж Волинані — якщо мешканці Кийграду зацікавляться, чому це Княж-горою розгулюють заложні мерці. Та й обидва Кола могли цілком підігріти оту цікавість — жрецтво пильно стежило за тим, аби намісницька влада не переходила в щось більше за охорону правопорядку. Тим більше, що Чарни і досі не відмовилися від своїх зазіхань, і прикликати їх було справою недовгого часу.
Присутність Перунича і відьми теж доводила що обидва Кола поки що на нашому боці. А отже, Домонтовичу не далі як ранком доведеться виправдовуватися перед жрецтвом, котре не любило нових віянь і білобожичів, які до Кола не належали.
Непокоїв мене Вітровій. Хлопчину починало трусити при одному слові “Родня”. З його уривчастих слів я втямив, що лісовченя у Родні вже бувало з отим гидотним Ліссом і навіть мешкало там з ним же, аж поки чаклун не оселився остаточно в панському маєтку недалеко від міста, перетворивши хазяїв на заложних мерців. Малий з усіх сил намагався бути спокійним і стриманим, але йому було дуже зле. Довелося відійти трохи набік і прийняти вигляд гепарда, який чомусь Вітровія завжди заспокоював. Зрештою хлопець так і заснув між моїх лап.
Ясна річ, що меча свого я віддав на зберігання Арі. І не помилився, як виявилось.
Дрімаючи упівока, і слухаючи тихі перемовини чатових, котрі все ще обговорювали ту дупу, в якій ми всі опинились, я раптом почув знайомий запах. Ну дуже знайомий. Я обережно підвівся, і біля сплячого Вітровія тут таки опинився його лісовий родич, який ніби і не спав зовсім. Богдан теж звівся на лікті, але я мотнув головою і обережно почав скрадатися вперед.
Як вона обійшла чатових — то загадка. Хоча в людському образі я навряд би її почув. Еге ж, то була вона — моя болотяниця і мисливиця за мечами. В усякому разі я прогавив, коли вона кинулася на Арі. Песиголовець дрихнув собі, припнувши меча до паса, і Чарна ухопила його зубами і потягла в хащі. Повз очманілих чатових, котрі просто розгубилися. Цієї миті я і стрибонув...
Песиголовця моя панна серця і чресел випустила одразу, і ми зчепилися битись. Вірніше — гризтись, як двоє скажених котів. Бачили колись котячу гризню? Отожбо, а як воно — не тільки бачити, але й приймати участь...