Я не мав змоги спостерегти, що коїлося довкола, але по згуках чути було, що Арі відповз від нас і таки дібрався до ручниці, потім я почув Богданів голос, котрий гостро наказав, щоб ніхто й не думав стріляти, і правильно, а то в такому заметі могли і в мене попасти, і в панночку, що було б ще гірше.
Ну і як ви думаєте, хто переміг? З сумом зізнаюся, що я, але якою ціною. Панночка розідрала мені обидва вуха, пошкодила носа і трохи не перекусила лапу. І коли я вже геть розізлився і перестав її щадити, втрутився Деревій, котрий якоюсь нашвидкуруч зробленою рогатиною придавив рись за шию до землі. Чим позбавив мене від необхідності нівечити кохану.
До ранку я вже трохи отямився — адже на перевертнях рани гояться дуже швидко. Ну і як завжди опісля таких пригод дуже хотілося жерти, а запах свіжої крові просто зводив з розуму. Коли я врешті прийняв людський вигляд і обтрусився, то почув, як Деревій співуче говорить до моєї панни:
- Ми не зробимо тобі нічого злого. Присягаю Серцем Темнолісся.
Рись пирхнула. Деревій обережно висмикнув свою зброю. Я очікував, що панночка зараз здиміє і шукай потім її, але Чарна прийняла людський вигляд і почала розтирати собі шию.
- Коли лісовець, - мовила насмішкувато, - присягає Серцем Темнолісся, йому можна вірити. Але тільки в Темноліссі. Принесло ж вас сюди з далеких земель — трохи шию не зламав, гостровухий.
Деревій звів очі догори з виглядом страждальця. Вже добре його знаючи, я втямив, що “гостровухий” в гарному настрої і нахабство панни не буде покараним.
- Моя витончена натура, - мовив він, - не могла спокійно споглядати бійку двох котів. Це негарне видовище.
Панна зашипіла але промовчала. Я підсів до неї і сказав стиха:
- Ну чого було оце все затівати, га?
- Те, що ми з тобою зламали ліжко, не дає тобі права забирати мою здобич, котяро, - огризнулася Чарна, а вояки, котрі цікаво прислухалися до розмови, зареготали.
Я не знав, що й робити. Віддавати панночці меча не хотілося — занадто добре він ліг мені в руку. Зізнаватися перед усіма, що приховав його — теж. Тут озвався Богдан, котрий зрозумів лишень, що ми знайомі і не тільки:
- Вельмишановна панно, якщо ви є подругою мого названого брата, то зоставайтеся з ним, і ставайте до мене на службу. Бо з цілими вухами Ярополк значно гарніший, аніж з подертими.
Воячня знову зареготала. Я хотів було образитися, потім передумав, бо не знав, як викрутитися з усього цього.
- А чого ж, - раптом мовила Чарна, - і зостануся. Так просто цей котяра від мене не відкараскається.
Третій вибух реготу розлякав усіх гав поблизу. Навіть зловредний Вран підскочив на плечі у пані Тернини.
Цього я не очікував. Але вирішив, що краще тримати паночку на оці, аніж щоночі очікувати її нападу.
- То я можу вважати себе одруженим? - спитав я лагідно.
- Ще чого, - пирхнула Чарна, - ти мій коханек, не чоловік. Чоловік Чарни — раб. Коханек — побратим.
Ну й на тим Богам дякувати. Тепер лишалося тільки поглядати, щоб моя панна не чкурнула з моєю зброєю. Але в цьому я покладався на Арі — Пес незлюбив Чарну з першого погляду і тому буде за нею приглядати.
Ще через день ми вже були у Родні.
В Родні Богдану належав той самий дім, куди колись я приніс Вітровія. Там же, під опікою старого слуги, зберігалися деякі його речі і невелика кількість грошей, яка була нам нині ох як потрібна, бо тікали ми в чому стояли. Ружинський, котрий мав до всілякого роду багатств байдужість справжнього лісовця, мовчки стягнув з пальців доволі дорогі персні і те ж саме зробив Деревій. Мені і вовчурам було доручено все те продати і розвідати по місту, що тут і як.
Пані моя Тернина одразу ж знайшла нерозумних, котрі шукали помочі у Марениної відьми, і заломила за послуги високу ціну. То був її внесок в нашу спільну оборудку — повернення до Ружина, котре мало бути небезпечним і потаємним. Мені аж соромно стало, що не маю при собі нічого — хіба що меча продати. Але на це я не наважився. Ружинський та Тернина довго сперечалися, чи треба продавати дім — відьма доводила, що Домонтович напевне пошле за нами шпига, який одразу здогадається, що ми зібралися у мандри. Тої ж думки був і Воїрад. Жрець вважав: потрібно зробити вигляд, що Ружинський з найближчими вирішив оселитися в Родні надовго, якщо не назавжди.
В лавці золотих справ майстра, доки вовчури затято торгувалися за кожну резану, я примітив знайомого чоловіка. Оскільки я в Родні майже нікого не знав, окрім постояльців з “Голови гепарда”, то пильний погляд цього шляхтича мені не сподобався. До того ж я ніяк не міг згадати, де я його бачив.
Шляхтич дійсно розглядав мене так, що це ставало нечемним. Вовчики тим часом набивали капшуки і теж тривожно позирали в бік того панка. З їхніх позирків я втямив, що маю прикрити їх, якщо чолов'яга надумає привласнити наше, тобто князеве золото. У Родні грабіжники часом не соромилися грабувати навіть серед білого дня.