Вже коли ми виходили з крамнички, я згадав, де бачив цього занадто цікавого шляхтича Це був не хто інший, як пан Розумака з понадБіжжя. І він мене пізнав. Щоправда, тоді він знав мене як прислужника відьми, не друга навіть, а нині на мені було дороге вбрання, чорне, як у Богданових гриднів, але гідне навіть і вельможі. Інша річ, що на сю хвилину переміни я не мав, та й це довелося відчищати від чужої крові.
Я оповів про це вовчурам, як ми вийшли з крамнички. Вовчики загмикали — панок йшов за нами майже не криючись. І обидва перевертні могли б заприсягнутися, що означеного пана дуже цікавить меч у мене при боці.
Знову цей меч... Я аж стисся весь, передчуваючи, що приятелі будуть допитуватися, де я його взяв. Але вовчури про це не сказали ні слова. Сіроманець з грошима зостався при мені, а Білун прискорив крок, звернув у провулок, і за мить звідти виринув величенький пес, схожий на вовка дивного білуватого кольору. Саме це й мав побачити Розумака. Пес загарчав і вишкірився. Панок зупинився...
Білун нагнав нас вже біля Богданового двору вельми задоволений. Сказав, що загнав панка до якогось шинку і простежив, щоб той залишався там достатньо довго, щоб ми від нього відірвалися. На Білунове щастя шляхотка не мав при собі пістолів, тож все минуло тихо-мирно.
Богдану ми про це доповіли. Ружинський звів брови, довго порпався у спогадах, тоді мовив, що Розумаки то оріанський рід, доволі давній, але вже майже вигаслий. Один з Розумак був посланником від Оріани в Лучеську у день вокняжіння вельможної Росави, але то була особа літня, а ми змальовували чоловіка молодшого, ніж був посланник два десятки літ тому.
- Нам потрібно скоротити наше перебування тут, - зробив князь висновок, - не вистачало, щоб нами зацікавилося місцеве панство. Новообраний князь на столі довго не просидить — цього разу вони обрали не оріанця навіть, а чужаницю - княжича Ракону з Дакії.
- Обрали? - зацікавився я.
- Запросили, - осміхнувся Ружинський, - се давня їхня хитрість: коли місцеві панки не хочуть, аби ними правили сильною рукою, а вибори затягуються і безвладдя може привести до біди, то запрошують чужаницю. Одного разу навіть до Арморіки посилали послів.
- І їм зазвичай, - мовив я осмілівши, - підсовують вельможу, якого родичі хочуть позбутися... А оскільки вельможа тут самотній і ніц не тямить у місцевих клутнях, то...
Богдан засміявся, але не образливо.
- Ярополче, - мовив, - ти дуже розумний котяра. Хапаєш усе на льоту. Дійсно, Гетен Ракона так настогид власним родичам, бо є картярем, пияком і мужоложцем на додачу, що вони подарували його оріанцям і вознесли молитви всім Богам своїм, щоб княжич Гетен десь тут і сконав. А насправді тут всім заправляють три магнатські посімейства — Побужаки, Рудаки та Заліщаки. Колись до них долучався і четвертий рід — Розумаки, але як я вже казав, цей рід захирів і майже вигас. Ваш з пані Терниною панок очевидячки останній з роду. Дивно, що він зацікавився тобою — зазвичай такі особи чим бідніші, тим пихатіші, зрештою як і у нас.
Я вже було відкрив рота, щоб оповісти про меча і зв'язаний з ним клопіт, але тут до вітальні, де ми розмовляли, увійшла Чарна.
- Раз я вже несу тут службу, - мовила вона противнючим голосом, - то маю доповісти: ще хоч один з гриднів мовить щось про мою спроможність кохатися — і сам втратить цю можливість довіку.
Я зрозумів в чому річ — байки про те, що Чарни не отримують від любови насолоду мені доводилося чути, але моя рись була живим ствердженням того, що не всяким байкам можна вірити.
Ружинський з якимось надто серйозним лицем мовив увічливо:
- Мила панно, ніхто не заперечує вашу звабу, а надто присутній тут Ярополк. Даю вам сього дня вільний вечір... для посоромлення всіх тих, хто сумнівається.
Чарна скинула на нього очі і прошипіла:
- Хто водиться з сідами, той сам мов сід. Ображає словом добрим, не лихим.
- Ярополк ясна річ буде вас супроводжувати, - тепер вже Богдан усміхався не криючись, - вам корисно побути наодинці.
Чарна пирхнула але заперечувати не стала.
Якби ж я знав де впаду, то підстелив би соломи. Але ніякої біди і в голові мені не було, коли ми з моєю кішечкою вирушили на оту злощасну вечірню прогулянку. Навпаки — я передчував усілякі можливі насолоди, і в цьому не помилився. Ми подалися з моєю коханою до відомого мені камінного кола, і там сотворили во славу Богів стільки злягань, наскільки вистачило сил у мене і моєї панни душі і чресел. Та там і зосталися ночувати, не захтівши колошкати гриднів Ружинського поночі. У мене і думок поганих не було — все ж таки вояки, пан Румович, Арі ... Дім охоронявся надійно.