Отже ми зосталися ночувати на березі Данапрії, дивилися, приємно втомлені, на зорі і розмовляли неквапом.
- А як тебе насправді звуть? - спитав я, - Чарною якось звати не хочеться, ти ж не з їхнього народу. Які у болотяниць імена?
- А у гепардів? - пирхнула Чарна.
- Ну... як у людей.
- Ну і у нас як у людей. Але я його не знаю. Мене подарували княгині Чарні, коли я була ще кошеням. На моє щастя я дівчина, а жінки у Чарн не можуть бути в рабстві. Тому княгиня взяла мене на виховання. А мій брат досі на ланцюгу — розважає двірських панночок.
- А батьки? - спитав я, вже знаючи відповідь.
- Їх убили.
- Чарни?
- Правди ніхто не скаже.
Я зітхнув і оповів панні свою історію. Болотяниця вислухала уважно — чого я аж ніяк не сподівався.
- Дивно, - сказала, - для чого чаклунові було тримати тебе у Волинані, та ще й зректися прав на тебе. Ну от, скажімо, повернувся б він за тобою, а оті твої Гордята з Людотою мовили б — іди собі, чоловіче добрий. Ось купча, ось наш раб, а тобі чого?
- Того чаклуна так просто не позбудешся, - сказав я впевнено, - віддали б мене, ще й доплатили від страху. Купчу той син жаби не задля них, а задля мене зробив — раптом я чкурну раніше, аніж він повернеться.
Чарна похитала головою, признаючи мені рацію.
- А князь твій бач, - хмикнула, - домігся свого. Ти вільний, але все одно при його боці, а треба буде — помреш за нього. Але ти йому не дуже довіряй.
- Тому що він напівлісовець? - спитав я з усміхом.
- Саме тому, - сказала дівчина з викликом.
- А ти хіба зналася з лісовцями? - спитав я зацікавлено
Чарна спохмурніла.
- Лісовці, - мовила, - не тільки в Темноліссі, але і в Поліссі є. Не тутешні лісові духи — мавки там, перелесники, водяниці... Лісовці приходні з півночі, там їм нині надто холодно, тому вони час від часу рухаються на південь лісовими стежками, а часом повертаються. Колись у них навіть власний острів був — Зеленокрай. Але нині його сніги вкривають і крига. Це звідти вони на Ерін перебралися, а згодом до Арморіки. А деякі йшли шляхом скандів...
- І ти бачила їхні поселення? На Поліссі?
- Ми з братом навіть там жили, - сказала дівчина зі злістю в голосі, - коли втекли від Чарн, малими. Ні, вони нас не кривдили. Вони такі добрі були, ласкаві. І з нами і з лісовими духами... А потім за нами прийшли. І вони... вони вказали Чарнам наш сховок. Брата відтоді посадовили на ланцюг — так в ланцюгах і виріс.
- Може вони злякалися? - спитав я, - ваші озброєні дівки кого хочеш налякають.
- Ні...Чарни не зачепили б їх і пальцем, бо не відрізняли від духів лісу, а хто при здоровому розумі буде сваритися з Пущею... Їм просто було байдуже — Чарни спитали, вони відповіли. А ми ж благали не виказувати.
Дівчина рвучко сіла і задивилася в небо.
- Князь твій, - мовила шеретким голосом, - більше людина, аніж сід. А от друг-приятель його... Я, якщо чесно, боюся Деревія. Хоча... От він би не видав нас з братом. Він якоїсь іншої породи, мов тричі перекований клинок. Воїн... Ті лісовці, яких я знала, зовсім не такі. Вони як діти — часом дійсно від духів дерев не відрізниш. А у Деревія не очі, а бездонні колодязі, і хтозна, що він тими очима бачив.
Дивно якось влаштовано людей ну й людозвірів. Дивишся з кимось на одне, а бачиш різні речі. Я Деревія не боявся — я дивився на нього... як на рідкісну вазу з драконами з країни Чинь, котра зосталася в кийградському будинку намісника. Як на диво, котре до того ж ще й розмовляє і вправляється з мечами так, як я з виделкою.
- А звати мене до речі Вільха, - раптом озвалася болотяниця, - а брата Верес. Це ми самі одне одного так назвали, поки жили у лісовців.
- Як тільки, - мовив я становчо, - ми доправимо князя до Ружина, треба буде продумати, як витягти з Чарнігова Вереса. Я про це подбаю, будь певна.
Вільха позирнула на мене недовірливо.
- Для чого тобі це?
- Тобі без брата зле, я ж бачу.
Дівчина гмикнула:
- Це вперше хтось хоче зробити щось для мене задарма. Але не думай, що розчулив мене, котяро.
Я так і не думав, знаючи свою панну. А тому просто знову притяг її до себе.
Вже благословлялося на світ, коли ми вирушили з того пагорба до дому Ружинського. Дім той, якщо я забув про це сказати, знаходився на березі Данапрії. Колись тут певне жили заможні торговці, і над рікою тяглася ціла низка закритих дворищ. Але згодом багатії перебралися ближче до Княж-гори Родненської, і багато дворищ стояло впорожні. Принаймні я ніколи не бачив жодних сусідів, або їхніх слуг ні ліворуч ні праворуч. Певне Богдан, коли вперше оселився в Родні, навмисне обрав саме такий закуток, аби не приваблювати до себе зайвої уваги.