Про те, що щось негаразд, ми втямили ще на вулиці. Брама була відчинена, і стулки воріт тихо хилиталися, порипуючи петлями. Я потяг меча з піхов, і те саме зробила і Чарна. Що було добре з такою подругою — у справах військових вона розумілася краще за фахових вояків.
Штовхнувши стулку плечем, я ковзнув крізь напіврозчинену браму у дворище і заціпенів.
Вони були всі мертві — всі два десятки гриднів Ружинського. Тіла лежали по всьому дворищу, так, як застала їх смерть. Що дивно — у дворі не було інших мерців. Нападники забрали своїх убитих? За моєю спиною Вільха прошепотіла:
- Вони перебили одне одного, котяро. Від цього на сто кроків смердить лихими чарами.
Дійсно, схоже було на те. Деякі вбиті лежали близько одне до одного, ніби застигнувши в останніх смертельних обіймах. Пан Румович, Богодар Румович, та його заступник з роду Ірпичів проткнули одне одного шаблями і впали поруч, з'єдані залізом. Я йшов поміж мертвими, придивляючись, рахуючи....
Не було Ратші Гонтовича, мого молодого чури. Не було самого князя з Деревієм. Не було — принаймні не видно було малого Вітровія. Не було Арі і вовків. Пані Тернина ще вчора відбула до селища Світичі, куди її запросив місцевий багатій, якому не терпілося взнати у померлого родича, кудою той заховав гроші. Воїрад перебував в Перуновому Гаї за містом, складаючи пошану найстаршому Перуничу Родні. Останні двоє принаймні точно живі. Але ще залишався дім...
Ми з Вільхою обережно піднялися на ганок і штовхнули двері, очікуючи засідки або пастки. В прихатні було порожньо і чисто... У вітальні теж. Вільха штовхнула мене в плече і мовчки вказала кінчиком меча на кривавий струмочок, що спливав з-під дверей кімнати, в якій Ружинський влаштував собі кабінет.
Вже готовий до найгіршого, я прочинив двері. Спершу мені здалося, що в кімнаті теж порожньо. Потім розгледів, що в кріслі, оберненому до вікна, хтось сидить. І кров текла саме звідти — під кріселком вже зібралася чимала калюжа.
Обійшовши кріселко, я побачив Деревія. Лісовець мав страшний вигляд — лице аж зелене, вуста чорні, наче попел їв. Рани я не бачив — але ж як? Як? Де невідомі зловмисники знайшли бійця, кращого за нього?
Кому прийшла до голови думка всадовити мертвого а чи пораненого до кріселка, ще й прив'язати до билець, теж просто не лізло в голову. Хіба що Деревія катували перед смертю — але що хотіли від нього взнати? Може де малий? Цілком можливо.
Я обережно нахилився над тілом, намагаючись віднайти на шиї живчик. В кімнаті стояв задушливий запах осіннього вмираючого листя, ним просякла одіж лісовця і його волосся. Відгорнувши з обличчя Деревія вологі чорні пасма, я раптом побачив, що одне з його вух проколоте зверху, якраз під загостреним кінчиком, і з нього стирчить щось схоже на невеличкий дротик.
Якийсь невиразний здогад-спогад промайнув у моєму розумі. Як Деревій намагався триматися вд мене подалі, коли я ту закляту сережку у вусі носив. Як там говорив Ружинський — “йому боляче навіть бути з тобою в одній кімнаті”... А пані моя Тернина говорила, що лісовця самий дотик “холодного заліза” чи то вбиває, чи то знекровлює... То може оце воно і є?
Але як витягти оцю гидоту? Дістати з мого вуха сережку було справою нелегкою, але сережку було заклято особисто на мене, а тут хтозна... Очікувати на пані Тернину або шукати її? Буде запізно. Зрештою, лісовець уже мав вигляд мертвого, незважаючи на сильну кровотечу, котрої, як відомо, у небіжчиків не буває. Так що гірше йому я навряд чи зроблю.
- Котяро, не смій, - просичала Вільха у мене за спиною, - йому вже не допоможеш, а ти помреш.
Я поволі вдихнув, видихнув, і смикнув за дротик, попередньо огорнувши руку плащем, ніби мусив братися за гарячий кухоль голіруч.
Що далі було — бодай не згадувати. Мною струсонуло так, неначе поруч гримнула Перунова стріла, я сам гримнувся навзнак, і видимо перекинувся чисто від переляку, бо наступної миті вже в образі гепарда вив і качався по підлозі. Лапу свою я на щастя не бачив — Вільха говорила потім, що вона обвуглилася, гейби я дійсно ухопився за блискавку, і якби я був людиною а не перевертнем, то мені тут таки настав би гаплик.
Вільха, нерозумною не бувши, ухопила мого меча, підділа ним заклятий дротик і вижбурнула у вікно. Як вона здогадалася, що Святославів клинок може ставити опір цій чорнобоговій вигадці, не знаю і досі. Втім, якщо болотяниця розшукувала його — то мала і знати про нього багато.
До чести моєї кішечки, вона не чкурнула одразу геть з нарешті здобутим мечем, а почала приводити мене до тями, теж перекинувшись. Відомо, що слина перевертня цілюща, і Вільха доти зализувала мені опік, доки я перестав вити і відчув полегшення.