- Дурний котяро, - шипіла Вільха, коли я вже з загоєною лапою прийняв людський образ і трусив головою, сидячи на підлозі, слизькій від крові лісовця, - він тобі що — брат а чи родич? Ризикувати задля істоти, котра вважає тебе за метелика-одноденку, це настільки не гідно бойового гепарда, що я боюся в тобі розчаруватися.
- Не за метелика, - раптом почувся у мене над головою не голос навіть, тихий шелест, - тільки не за метелика.
Я підірвався з підлоги, забувши про вражену руку, котра з вигляду вже була здоровою, але все ще боліла і смикалася, ніби згадуючи про рану. Деревій розплющив очі. Вони були багряні від крововиливу і навряд чи щось бачили, але щоб мене побрали всі тридцять три Маренині прислужниці, лісовець був живісіньким і навіть вже не так схожим на небіжчика, як від початку.
- Я вважаю Ярополка.... - вишептав поранений, - за найбільше диво свого життя.
- Чому це? - задав я дурне питання, одночасно розтинаючи мечем пута на його руках та ногах.
- Якби я... оповів... друзям юності... про шляхетних... перевертнів... мені б... не повірили.
Отже, там де жив Деревій, перевертні були злобні і лихі. Я відзначив це собі, бо мене завше розбирала цкавість, звідки він родом.
- Деревію, що тут сталося? - зрештою спитав я те, що мав спитати від початку. - де князь та малий княжич?.
- Облиш, - прошепотів Деревій, коли я спробував відліпити йому від грудей закривавлений одяг, - дай мені мою торбинку, он там на шафі. І сходіть, перевірте криницю.
- Але як же ви...
- Хай дівчина... зостанеться. Я скажу їй, що робити.
Вільха набурмосено зиркнула на мене. Дбати про лісовця їй не хотілося зовсім, однак вона все ж таки пішла за торбинкою, а я вибіг до вітальні, а звідти через кухню на задній двір.
Криниця була прикрита деревляним колом. Відро стояло на цямрині. Ховатися тут начебто ніхто не міг, але я таки зняв кришку і, почуваючись дурнем, гукнув:
- Агов!
Слабкий голосочок був мені відповіддю. З коротких перемовин я втямив, що малий змерз, охляв і не втримається за мотуз з цеберкою. Я побіг за Вільхою. На честь хлопчини, він не пхинькав і не скаржився... От же гримуча порода.
Вільха тим часом за вказівками Деревія обробляла тому рани. Всі їх він отримав вже після того, як його поранили дротиком, і лісовець втратив швидкість, а потім і зовсім зомлів від болю. Це він стиха пояснював болотяниці. Опісля його всадовили в крісло і спробували допитати, але покинули, вважаючи мерцем, бо вміння якийсь час не дихати було притамане Деревію, а воріженькам невідоме.
На тому ми з Вільхою зоставили подальші розпити і побігли до криниці. Я зняв цебро з гака, обвязався мотузом, а болотяниця налягла на коловорот. Вітровій чіплявся закляклими пальцями за стінки зрубу. Я вхопив його за поперек і смикнув за мотуз.
Вибравшись з криниці, я відніс хлопчину в дім, до його покоїку і попрохав Вільху обсушити його і перевдягти. А сам повернувся до Деревія.
В покої вже пахло інакше — запах літініх трав на гарячому сонці змішувався з запахами якихось цілющих мастей. Деревій все ще сидів у кріслі і ще нічого не бачив. Але на звук моїх кроків обернув голову.
- Що там Вітровій? - спитав.
- Це ви його спустили до криниці?
- Довелося, - відповів лісовець, - витримав?
- Живий.
Деревій зітхнув з полегшенням.
- Я мусив жити, - сказав, - доки ви повернетесь. Щоб оповісти, де шукати.
- Деревію, - вжахнувся я, - ви ж не...
- Не... - сказав лісовець і ворухнув кутиками вуст, що мало зображувати усмх. - Мене вже зачекалися в... На тому світі, коротше. Але не сьогодні.
- Та розкажіть же нарешті, що тут... Чи вам важко розмовляти7
- Неважливо, - озвався Деревій, - я власне кажучи... сам лише здогадуюсь. Отже... Ви з панною пішли... Твій приятель Арі... Ще одна істота, до якої важко звикнути.. Він пішов до храму Хорса, там у псоглавців минулої ночі всюнощна була, святкували перший день чернеця-перекрою.
Тут з полегшенням зітхнув я — Арі мав всі можливості зостатися живим і цілим.
- Вовки подалися чи то туди ж, чи то на гулянку, - продовжував лісовець, - і кілька гриднів відпросилися у місто. До півночі однак повернулися всі... люди — окрім того молодика... Ратші.
З вовчурами отже теж мало бути все гаразд... А от Ратша...
- Сотник... пан Богодар, - продовжував Деревій рівним співучим голосом, хоча з вигляду все так само нагадував чи-то упокійничка чи -то упиря, - сказав, що якщо хлоп пішов на здибанку без дозволу, то отримає зрання покарання. З тим усі пішли спати. Зранку ми з Вітровієм вийшли зустрічати сонце. Власне кажучи... це його врятувало. Я почув брязкіт мечів, і про всяк випадок вирішив заховати хлопця. Криниця — то перше, що трапилося мені на очі. Звісно ризиковано, але...