Лісовець закашлявся, і з рота йому бризнула кров.
- Тихше, - просипів він, коли я смикнувся вперед, - обійдеться. Отже я оббіг дім і побачив, що наші люди... неначе поскаженіли. Встали, одяглися, озброїлися... Наче для змагу якогось. Богдан єдиний не піддався цьому. Він схопив ручницю, стріляв над головами... Не помогло. Я теж намагався їх розтягувати, але... У них були мертві очі. Потім мене щось вкололо над вухом і отямився я в тому кріслі...
- Ви бачили тих, хто допитував вас?
Деревій кивнув.
- Двоє людей в шляхетському вбранні і ще один, вбраний як торговець. Цей, третій — напевно чародій. Це він питав мене за Вітровія.
- Лісс? - спитав я
- Цілком можливо, - мовив лісовець, - Я не знаю його в обличчя, тоді, на хуторі, мерзотник втік, зоставивши нас битися з заложними мерцями. Але він напевне не пробачив нам втрату... помічника. Отже, мене прийняли за небіжчика, але я трохи сильніший за... молодших за мене... однокровників, тому одразу не помер. А що зробили з Богданом, мені невідомо.
- Його нема поміж мертвими, - озвався я, і Деревій знову ледь звів кутики вуст.
- О та надія без сподівань, - мовив тихо, - оце і все, що я знаю, Ярополче.
Все це багато чого не пояснювало. Чому нападники не влаштували засідки, щоб відловити решту Богданового почту? Чи їм були потрібні лише Ружинський і хлопчик? Хто ті двоє шляхтичів? Що це — розбійницький наїзд, а чи на Богдана за щось заповзялися місцеві можні? У Оріани з Волинанню нині був хиткий мир, але обидва князівства не дуже ладнали. Більше того — між ними свого часу були збройні сутички, якраз тоді, коли воєводою був Богдан.
Хід моїх думок перервали вовчурі та Арі, котрі увірвалися до покоїку з шаблями в руках. Довелося коротко пояснювати, що сталося.
- Треба виносити звідси ноги, - мовив Білун, - пропоную йти до храму Хорса. Жрець там з вовкулак щоправда, щоповня три ночі на зіллях живе, але там нам безпечніше буде, аніж тут.
- Я сходжу до храму Марени і попрохаю її служителів подбати про загиблих, - озвався Сіроманець, - шкода хлопців, добрі були вояки.
Пропозція була розумною. Доки ми радилися, до нас приєдналася Вільха з Вітровієм. Хлопчина одразу ж кинувся до Деревія і обійняв його. Він не плакав і не питав за батька, але мені здалося, що лісовці перемовляються — не голосом, думками. І — до речі — оце я вперше побачив, що малий до когось доторкається, окрім мене, звісно.
Перед тим як піти, я обшукав Богданів покоїк. Капшук з грошима був там, де Ружинський поклав його, коли ми повернулися від золотаря — в поставцеві, в потайній скриньці. Я його забрав, забрав також Деревієві мечі, шаблю Богдана, а також луки і тули зі стрілами, числом два. Всім цим та ще ручницею я навантажив Арі, вчепив до поясу власного меча і обережно підняв Деревія з крісла. Він був аж надто легким для дорослого чоловіка. І хвала Богам запах літніх трав перебив запах мертвого листя. Може й справді виживе. От тільки що у нього з зором...
- Минеться, - прошепотів лісовець, і я аж підскочив від такого збігу, а чи й насправді читання думок.
До храму Хорса ми дібралися під охороною вовчурів, котрі теж озброїлися до зубів. Вже знайомий мені жрець — от ніколи б не запідозрив, що він вовкулака — прийняв нас похмуро але без суперечок. Сіроманець збігав до храму Марени, що він там вже наговорив, як одбріхувався — я не знав, але прийшов і мовив, що все влагоджено, і обійшлося в сім резан з Богданового капшука.
Потім ми сіли кругаля в храмовому дворику — Деревія поклали на розстелену ковдру, яку нам позичив жрець, і яка відчутно тхнула псами — і почали вирішувати, що робити далі.
Єдиною нашою зачіпкою був пан Розумака. Нехай він був до цього нападу непричетний, але ж він тутешній і мав знати всіх роднянських хитровивернутих осіб. А як і не знав, то міг щось вивідати. Постановлено було знайти панка і поговорити з ним.
Постановлено було також стежити за покинутим дворищем, щоб попередити про те що сталося Ратшу, буде він явиться, а також Тернину і Воїрада. Тут виникла коротка суперечка — чи варто затримати похорон, аби пані Тернина могла розпитати мертвих. Я сумнівався, щоб моя пані могла щось почути від небіжчиків, котрі загинули від чародійства — був у нас свого часу в дорозі подібний випадок, коли вона відмовила прохачеві. Зрештою, якщо Деревій не пізнав оту трійцю, то навряд чи її могли помітити вояки, зачаровані на зло.
Вирішили, що не варто. Отже стежити за дворищем мав Сіроманець, а ми з Білуном мали розшукати пана Розумаку. Вільха забажала йти з нами, але хтось та мусив охороняти Деревія з малим. Я мовив, що це найнебезпечніша справа — бо може оті збуї приходили якраз за Вітровієм, а князя взяли заручником, особливо коли тут явно вплутався чародій. Оскільки про Лісса і визволення Вітровія я панні вже розповідав, вона спохмурніла і погодилась. І я її не дурив — я і сам вважав, що Лісс і його поплічники не зупиняться і перед тим, щоб вдертися до храму. Арі ми зоставили їй у поміч.