Я оце все говорю “ми” та “ми”, але розпоряджався усім я, і — як на диво — мене слухалися. Більше того — слухалися охоче. Я завжди вважав, що командувати то не моє — песиголовці не в рахунок, а Богданові гридні корилися князевому наказу. Але ж виходило — навіть вовчури вже не дивилися насмішкувато і звали мене Ярополком а не Котярою.
Отже, вовчики та я вирушили на вивідки. Перед цим ми відвідали жерця і пожертвували на храм з Богданового капшука чимало грошенят. Вовкулака трохи розпогодився і пообіцяв наглядати за вірянами, а буде тут з'явиться незнайома йому особа, відразу ж доповісти Вільсі та Арі.
Біля Богданового дому вже стояли чорні поховальні мажі, і служителі Марени виносили забитих і клали їх на ті вози. Сіроманець оплатив ще й краду і належні обряди, так що пан Румович та його вояки не мусили на нас ображатися. Навпроти двору стримів чолов'яга у жупані кольору блавату, в якому за стокрот можна було пізнати міського вартівника і диктував писареві, котрий якраз повісив на груди дошку для письма, з кишені дістав чорнильницю-невиливайку,а зза вуха перо:
- І так і запиши, Вертячко, сії чужаниці повбивали одне одного рекомо під лихими чарами бувши, а оскільки містянам і княжій чести уйми не принесли, то справу закриваємо і кладемо на полицю.
Ну не тридцять же три Маренині болячки... Та якби таке сталося в Лучеську, то Княжа варта вкупі з навченою відьмою або чарівником обшукала б все місто до останньої халупи і таки віднайшла б або замовника, або самого чародія — навіть якщо для цього довелося б залучити родиму, а чи волхва. Ну і безлад же тут... Хоча нам це якраз на руку, менше клопоту.
Сіроманець зостався стежити за домом, а ми з Білуном подалися до заїзду “Голова гепарда”, де мене добре пам'ятали як супутника відьми. Тож вже опісля другого кухля медовухи ми знали все про пана Розумаку — і де живе, і скільки у нього челяді, і про те, що він жаднюга і ніколи не покладе зверху жодного мідяка... Згадка про челядь, до речі, мені щось нагадала.
- Білуне, - мовив я, - адже княжий слуга теж зник без вісти. Ну, старий отой, оберігач дому...
- А, Вешень, - протягнув Білун, - але ж дійсно...
- Злякався побоїська і втік?
Білун захмикав. Він завжди підозрював найгірше.
- Може це він і навів нападників. Підкупили, перекупили...
- Але чому тоді він не забрав князеві гроші — він же напевне знав про сховок у поставці...
- Про те лише Марена зна, - пробурчав вовчур, - але тепер потрібно шукати не лише Ратшу, але й цього. Ну, брате княжий, відвідаємо Розумаку?
Ми допили медовуху і рушили. Вже на дворі нас наздогнав господар.
- Чував я, - мовив він стиха, - що на Нагорному Куті когось убито...
Я буркнув щось, але корчмар не відставав.
- Шо трапилося, га? Знову упир?
- Який ще упир? - буркнув я непривітно, - поспішаємо ми, чоловіче добрий.
- А пані ваша скоро повернеться? - корчмар вже трохи за рукави мене не хапав, - Бо від страху смертного життя немає. Вірите — вночі до вітру боїмося вийти. Зроду віку в цих краях не водилося такого. Заложні мерці траплялися, знову ж таки закляті вовкулаки, здичавілі песиголовці. Але упирі... Ми ж, хвала Богам, не в Дакії і не в Карпатах, де у них гнізда.
Я прикусив язика, щоб не ляпнути щось про вплив медовухи на здоровий розум. Упирі дійсно полюбяли гірську місцевість, але бувало що й вибиралися у мандри. Якщо вони не сходили з розуму і вживали особливого зілля, котре давало їм можливість обходитися без живої крові, то їх ніхто не чіпав. Хоча оповідали, що в Лучеську зо два десятки літ тому щоб зупинити заїжджого упиря, котрий раптово здурів і почав убивати, довелося запрошувати Віщого з гірського скиту.
Зрештою я таки пообіцяв корчмареві, що розкажу про їхні біди пані Тернині, буде вона появиться. Корчмар оповів, що двоє чоловік загинуло у минулому році, якраз під час прибуття його вельможності князя Гетена і на тому все затихло. Підозрювали, що упир був серед княжого супроводу і потім забрався геть. Але нині вже протягом кількох тижнів у граді і передмісті зникають люди, а потім упокійничків знаходять знекровленими, і добре ще, що упир, ким би він не був, не завів собі гнізда і нікого не навернув.
Ще раз запевнивши переляканого чолов'ягу, що на Нагорному Куті сталася різанина, а не напад упиря, ми подалися провідати шановного Розумаку