Жив пан Розумака ясна річ на Княж-горі, і дім у нього був великий, обнесений камінним муром. Однак, якщо біля домів інших шляхетних товклася челядь, і взагалі точився жвавий рух, то тут ми побачили зачинену браму і двох чи-то челядинців, чи то вартівників, котрі позіхали, сидячи на лаві. Білун був за те, щоб дочекатися ночі — але я спротивився тому: хтозна що могло статися з Ружинським, якщо ми будемо вичікувати. Ми обійшли двір — ззаду мури тяглися понад яром, і на зарослій травою стежці не було нікогісінько. Я подивився на мур, тоді на дерева попід муром, про безпеку якого давно ніхто не дбав, віддав меча Білунові і коротко пояснив, що хочу зробити.
Вовчур ошкірився і кивнув. Я відійшов від дерева і перекинувся з розгону. Сили, котра наповнила тіло гепарда вистачило якраз на те, щоб видертися на стовбур величенького в'яза. Я ліг на найнижчу гілку і звісив хвоста. Чіпляючись за нього по стовбуру видряпався Білун в людському, звісно, образі. Я, до речі, ненавидів, коли чіпали мого хвоста, але тут уже як випало.
Почав підійматися по гілках, котрі від моєї ваги аж підламувалися. Добре, що край муру вже опинився піді мною. Я приліг і обдивився двір. То був дворик для челяді — в глибині виднілося кілька житлових будівель, більшість з яких стояла впорожні, а то й напівзруйнована. Біля однієї хатинки — кабиця під накриттям. Людей видно не було. Брудно, занехаяно, ще й смердить помиями.
Зістрибнути з муру було легше, ніж на нього зіп'ястися. Білун зіскочив трохи не мені на голову, і я остережливо загарчав. Біля літньої кухоньки з кабицею ми знайшли те що шукали — чорні двері, котрі вели до власне кухні і далі в дім.
Колись Розумаки були таки заможними — хоча, я ж пам'ятав, що у цього панка ще лишалося селище в Понадбіжжі і напевне ж садиба. Але чи то у нього не вистачало прибутків ще й на міський дім, а чи то він був і справді жадюгою, але враження було таке, що його рід нагло побили злидні. Коли ми визирнули з занехаяної кухні, то побачили ряд майже порожніх кімнат і сходи, що вели на другий поверх. Тудою ми і рушили. Тиша в домі стояла така, що навіть мишей було чути.
Другий поверх був умебльований і навіть доволі розкішно. У невеличкій віталеньці по стінах розвішано було дорогу зброю, в кутку не якийсь там тулився пандар, а арфа з Арморіки, палісандрового дерева канапи обшиті були оксамитом, темнозеленим в золоте листя. Відчувалася присутність жінки, про що і прошепотів мені вовчур.
Я подвоїв обережність, щоб не налякати панночку, буде така відпочиває в якійсь з наступних кімнат. Але панночки ми не віднайшли, зате в зручному кабінетику з вікнами на вулицю розташувався сам хазяїн дому, який щось писав, сидячи у кріселку за витворної роботи столиком і одразу не помітив несподіваних гостей. Поруч з ним просто на столі стояла таріль зі шматом печеного м'яса, гранчаста пляшка явно не з медовухою і мисочка малосольних огірків.
Коли господар підвів голову і побачив нас, він від несподіванки шарпнувся назад і трохи не перекинувся шкерберть разом зі стільцем. Я підступився ближче і рикнув — неголосно, щоб не сполохати слуг або рекому панночку. Білун мовив стиха:
- Тихо будь, і живим залишишся.
Збіднілий вельможа на Білунове нахабство не відповів ніяк — він витріщався на мене. Потім перевів погляд на меч в руках Білуна.
- В-ви... - сказав, - в-ви..
- Перед тобою, нерозумний, вельможний гепард1 — гаркнув Білун, - зізнавайся, чого ти його переслідував і ходив за ним назирці.
- В-ви... - вимовив Розумака ще раз. Він мав вигляд чоловіка, в якого перед очима Образ Божий зрушив з місця і заговорив.
Оскільки мені самому хотілося задати Розумаці кілька питань, я перекинувся у нього перед очима, а щоб втамувати звичний вже при такій притузі голод, взяв у нього з тарелі шматок м'ясива і з задоволенням відкусив.
- Будеш відмовчуватися, - попередив Білун, - він не обмежиться твоїм обідом.
- Гепард, - прошепотів Розумака, - гепард-перевертень зі Святославовим мечем...
- Атож, - мовив я, ледве проковтнувши м'ясо, - зі мною краще не жартувати.
- Але про що ви хочете дізнатися, - розгублено спитав Розумака, - ми чесно блюли храм і очікували на повернення....
- Я не знаю, чого ви там очікували, - рявкнув я і вдарив кулаком по стільниці, аж таріль з огірками підскочила і трохи не злетіла зі столу. - мені потрібно знати, хто сьогодні вночі напав на будинок на Підгір'ї. Чаклун, що напустив ману на людей, які там перебували, і двоє шляхтичів...
Розумака видихнув з явним полегшенням.
- А, - сказав він, - це... Але яким чином воно стосується вас? Князю Гетену донесли, що там переховувався вельможа з Волинані, який впав в немилість у своєї княгині. Дивні там звичаї, але то їхні справи. Доповів про це чаклун, котрий нині на службі у князя Гетена, іменем Лісс. Він сказав, що вельможа сей викрав у нього помічника, бо сам вміє лихих чарів, як усі, що виросли в Темноліссі. І може зурочити його милість Гетена нічим навчений чародій. Гетен щодо чаклунства є дуже підозрілим — у них в Дакії лихих чаклунів та упирів більше ніж добрих людей...