- Коротше! - рявкнув я.
- Ну і вельможу взяли під арешт, - пробурмотів Розумака, - це все, що я знаю.
- Де він нині?
- На Княж-горі, у замковій в'язниці... Але ж ви...
- Я Ярополк Ружинський, його названий брат, - сказав я вже рівніше і взяв з тарелі останній шматок, - і мені потрібен князь Богдан живим і цілим.
- Ярополк, - мовив Розумака захоплено, - все як у Книзі Гепарда...
Не встиг до кінця пересипалися пісок у великому годиннику на поставці, а ми вже витягли з пана Розумаки всю історію з книгами і пророцтвами. Власне кажучи, особливо дивного тут не було нічого — це ж Родня, яка колись стала на бік Ярополка проти його напівкровного брата і дуже постраждала. Прибічники Ярополка Святославича створили щось на зразок молитовні для спокою його духа і вже не одну сотню літ поколіннями очікували на його переродження та повернення. Окрім того поміж вірними ходила легенда, що Святополк, рекомий син Ярополка, чиє походження було загадковим вельми, і якого звали “Сином двох батьків”, таки чистокровний гепард, і що він не загинув, а його нащадки і досі живуть серед людозвірів десь на півдні. Ну і не останню ролю в легендах грав Святославів меч. Коли Розумака його побачив — а малюнки з цього меча і з візерунка на піхвах мав кожен вірний — то вирішив відстежити того, хто мав його при поясі.
- Я прошу вибачення, що не пізнав вас в супутникові відьми, - трохи не вклякав Розумака, - але розумієте, багато хто втратив віру... Я не приглядався... Та й тоді ви менше були схожі на людозвіра.
- Послухайте, мосьпане, - сказав я становчо, - зараз мене цікавить лише одне — життя князя Богдана Ружинського. Чи допоможете ви витягти його з Гетенової цюпи? Лише опісля цього я ладен буду говорити про книги і пророцтва.
Розумака відчутно завагався. Такого його книги і вірування не передбачали. Нвскільки я втямив, віряни цієї невеликої громади вважали, що вельможний людозвір, відродившись у новому тілі, якимось чином швидко вирішить всі їхні клопоти. А тут щось вирішувати доведеться самим, та ще й напевне ризикувати на додачу.
Тут коридором зашелестілли кроки, і перш, ніж ми з вовчуром встигли зреагувати, до кімнати увійшла дівчина у вбранні Дажбожої жриці — білій сукні, розшитій сонячними знаками-свастями. Побачивши мене вона ледь здригнулася, бо, щоб ви знали, опісля швидких перетворень перші години з обличчям коїться хто-зна що, і мій писок нині більше скидався таки на морду, ніж на лице. Білун у мене за спиною захоплено видихнув, і я наступив йому на ногу щоб не дуже задивлявся. Жриця була дуже вродливою і при тому дуже схожою на пана Розумаку. Оріанець, до речі, мав риси правильні, але огрубілі, і вираз розповнілого лиця, захланний якийсь, дуже його псував. Юна жриця ніби нагадувала батькові, що він міг би бути набагато кращим, аби не пустив своє життя під укіс.
Панна обдивилась мене величезними синіми очима і запитала:
- Ви ж людозвір, чи не так? З Кімрії чи з Турії?
- Власне кажучи, - ввічливо відповів я, - моє походження мені невідоме. Але швидше за все я народився в Кімрії а виріс у Волинані.
- Давно ваші однокровники не навідували нас, - сказала жриця, - хоча Родня завжди радо вітає бойових гепардів.
- А якщо бойовому гепарду потрібна допомога?
Дівчина замислилася, але лише на хвильку.
- Ви можете, - сказала, - розраховувати на допомогу храму.
Я не знав, чим мені можуть допомогти Дажбожичі, але уклінно подякував і оповів про свій клопіт, не вдаючися у подробиці.
Жриця нахилила голову, про щось роздумуючи.
- Складна справа, - мовила врешті, - Звісно, князівство наше зневажило звичаї настільки, що за гроші можна викупити у суду навіть братовбивцю. Але тут все набагато складніше. Через отого вашого чародія. Він нині у князя Гетена у великій повазі — невідомо з якої причини. Ви ж знаєте, що князь наш чужаниця, а останнім часом трохи занедужав. Лічець, який прибув з ним з Дакії, раптово помер, тож поява Лісса, котрий знається на зіллях, здалася його вельможності Гетену даром Богів... от яких тільки.
- Світляно, - сказав Розумаки застережливо.
- Та досить, батьку, - мовила двічина ледь насмішкувато, - вельможний пан...