- Ярополк, - ознаймив я, - Ярополк Ружинський, А це пан Білун Вовчур, котрий належить до княжого дому яко тілоохоронкць.
Білун гречно вклонився, не зводячи з панни захопленого погляду.
- Пан Ружинський-молодший, - продовжила жриця, - рівно як і пан Вовчур мають знати, що з того часу, як рекомий Лісс отаборився при дворі княжому, в місті почали пропадати люди. Коло занепокоєне — Віщі підозрюють...
- Світляно, - знову втрутився Розумака.
- Батьку, облиште, - рівно мовила жриця, - вони ж мають знати, з чим їм доведеться мати справу. Не думаю щоб вони стали кричати про це на площі, лякаючи приїжджих торговців. В місті розбишакує упир. Коло вважає, що це або сам Лісс... Або Гетен, якого швидше за все навернено ще в Дакії. Ракони мали з цим вельможею багато клопоту — і як передають нам Віщі з дакійського Кола, він цілком міг наважитися на... подібний досвід.
- А так вчасно померлий дакйський лічець, - додав я, згадавши прочитані колись книги мого доброчинця Гордяти, - напевне складав для князя суміші, котрі мали йому заміняти людську кров і давали можливість виходити на вулицю білим днем.
Дівчина схвально усміхнулася.
- Якщо це так, то нині Лісс має над князем Гетеном величезну владу. Адже, коли Ракону запідозрять у кровопивстві, то магнати виженуть його з ганьбою геть, а в Дакії на нього очікуватиме ув'язнення. Там не люблять упирів — опісля останньої війни з гірськими кровопивцями, які трохи не захопили дакійський стольний град Егтану.
Світляна-жриця, незважаючи на видиму юність і цілком людські риси, чимось нагадала мені Деревія. Я чував, що Дажбожичів навчають з найніжнішого віку і так натоптують їм голови мудрістю і якимось особливим мисленням, що ті, власне кажучи, за рік ніби проживають десятки літ. В цьому було щось несамовите — дивився я на юну діву, а говорила зі мною мудра стара. Я вкотре подивувався, що змусило Розумаку віддати доньку до храму — не примус же. Спілкуватися з Дажбожичами домашнім було складно — храмові учні нудилися їхнім товариством, збавляючи час з собі подібними.
- Приходьте, - мовила дівчина, - до храму Дажбога-на-Росі сьогодні увечері. Вас прийме Віщий Ясен. Наступного вечора князь Гетен уряджає бенкет, тож поговоримо про те, як вас провести на Гору.
Розумака заперечливо замотав головою.
- Донько, - сказав, - ти не зрозуміла. Саме цей гепард і є оте обіцяне Явлення, і тому ми...
- І тому ми допоможемо явленню збутися, - мовила жриця без усміху.
Розум паннночки був вище всякої хвали — принаймні я був певен, що колись у майбутньому я пишатимусь знайомством з волхвинею. Тому я моргнув Білунові, і ми покинули Розумаку наодинці з донькою. І рушили знайомою вже дорогою з Княж-гори до храму Хорса, намагаючись не дуже навертатися добрим людям на очі, і весь час видивляючись, чи не стежать за нами.
Біля спорожнілого дому до нас приєднався Сіроманець. Він коротко доповів, що ні Ратша, ні Богданів слуга так і не з'явились. В храмі теж було спокійно. Арі начищав ручницю, Деревій спав, обійнявши небожа, Вільха вправлялася з мечем, явно нервуючи. Почувши, що ми збираємося до Дажбожичів, виявила бажання іти з нами. Я завагався. Зоставляти пораненого і хлопчика на самого Арі було страшнувато — песиголовець міг розгубитись, коли б щось раптово змінилося. Але тут Деревій завовтузився під укривалами і мовив:
- Ідіть вчотирьох. В разі чого панна буде найкращим прикриттям. Скажімо — як гостя або посланниця з Чарнігова.
Я ще вагався, але раптом розгледів, що погляд у лісовця вже не мертвий а живий і насмішкуватий.
- В разі чого, - мовив він лагідно, - я влучу стрілою не в око, а трохи нижче. Але влучу.
- Хвала Богам — мовив я від серця, - тепер я за вас спокійний.
Лісовець показав рукою, щоб я сів поруч.
- Ярополче, - мовив, - мій народ віддавна не дає таких присяг, але я тобі обіцяю...
- Не треба, - урвав я, - не кажіть того, про що можете пошкодувати. Я переверну цю кляту Родню догори дригом, але вирятую Богдана, якщо він ще живий.
- Ти ж його наче не любив і боявся, - сказав Деревій з тим своїм особливим усміхом.
- Тоді я нерозумним був, та ще під чарами, - хмикнув я, - а щодо всього іншого... Ви сміятися будете, але я раптом відчув, що у мене є родина...
- Не буду сміятися, - прошепотів Деревій, - бо втратив близьких родичів хтозна й коли, а Богдан з Вітровієм — це все що у мене є. Навіть землі тієї вже нема, де я народився, щоправда є ще Серце Темнолісся, але то лише тінь минулого..
У мене так і чесався язик розпитати про оте Серце Темнолісся, але часу вже не було. Ми причепурилися, уклали кілька планів подальших дій, хоча добре знали, що всі плани все одно підуть до дупи, і вирушили.