- Про це рано говорити, - мовив я загадково, а Розумака поштиво закивав. - пане Святополче, маю до вас велике прохання. Нікому нічого не оповідайте. Ні вашим приятелям, ні пану Прибиславу. Як там завтрашня учта? Князь її часом не відмінив?
- Буде учта, - мовив Розумака, - зо стрільбою і вогняними розвагами.
- Мені потрібні чотири запрошення. Для панни Чарни, князівни Чарніговської та трьох воїнів з її супроводу
- У Чарн чоловіки не воїни а слуги, - пирхнула Вільха.
- Нам, - озвався Сіроманець, а Білун кивнув, - краще назватися слугами, матимемо більше волі для підглядання і підслухування. Нікого не здивує, якщо чужоземець-челядинець забреде кудись до пивниць... або тинятиметься біля княжої глибки.
- Але мені потрібно бути на балі, - мовив я, - хоча... Клятий Лісс знає мене в обличчя. Чортів чародій може впізнати мене і тоді матимемо купу клопоту.
- Не хвилюйся, - раптом сказала Світляна лагідно, - тату, добудьте два запрошення. Князівна Чарна у супроводі двох челядинців та вельможний сід з Полісся. Скажімо... Жовтоцвіт.
- Але ж я зовсім не схожий на лісовця! - вигукнув я, - це Деревій міг би, але Лісс його знає теж та й бідолаха ще не очуняв від ран.
- Будеш схожим, - сказала Світляна рівно, - а поки що йдіть і відпочиньте. Завтра готуватиметеся до балу.
Весь наступний день проминув у припасовуванні вбрання, чим займався особистий кравець Розумаки. Як ви вже здогадалися, мабуть, пан Святополк був не бідним а хитрим і багатства свої приховував.
Вільха відмовилася від сукні навідріз, тому їй припасували чоловічий кунтуш з темно-синьої парчі поверх блакитного жупана під пояс темно-синього ж кольору і біленької сорочки з мереживним коміром. Сірі штани з тонкого сукна та сап'янці доповнювали картину. Затим перукар зробив їй зачіску за її вказівками — розпустив косу, скрутив її вузлом, і випустив назовні пасмо волосся. Для мене Світляна обрала кунтуша темно-зеленого, в якому лише й скрадатися по лісі, поверх брунатного жупана і жолудевого кольору сорочини під горіхового кольору пояс. Завершили стрій брунатні ж штани, і легкі чоботи. Вовчурів одягли як слуг з багатого дому, в сірі тонкі сукмани. Потім перукар вже за вказівками Світляни заплів мені спереду волосся в дві косички, а решту розпустив по плечах, від чого я відчув себе дівчиськом, а коли поглянув у люстро, то мене знову розібрав дурносміх.
Опісля всього ми всмак пообідали, а тоді Світляна підвела мене до люстра, стала просто переді мною, затуливши собою зеленкувате венедське скло, в якому людина чи інша особа відображалася, ніби плавала в садку для риб, і поклала руки мені на обличчя, а своє лице наблизила так, ніби хотіла мене... ну поцілувати або вкусити. Я навіть позирнути в бік Вільхи боявся, відчуваючи на лиці тонкі прохолодні пальчики іншої жінки. Шепіт Світляни заколисував, пальці її ковзали по моєму обличчю ніби сплітаючи павутину. Зрештою вона відійшла від мене і я побачив у свічаді зовсім іншу особу.
Моє руде волосся трохи стемніло і стало не таким яскравим, а набуло якогось бронзового відливу. Лице теж змінилося — витягнулося, риси витончилися, вилиці випнулися. Колір очей не змінився, але самі очі видовжилися і кутики їх трохи піднялися вгору. На мене дивився однокровник Деревія — міцніший за нього статурою але трохи нижчий на зріст. Навіть мої котячі вуха ушляхетнилися до невеличких вушок з загостреними кінчиками.
- Але ж сіди ніколи не покидають лісів, - озвався я, - а якщо мене запитають...
- Але ж Деревій ваш подався у мандри, - холоднокровно відповіла жриця, - чому б у світі не жити ще одному цікавому сейдхе? Це пояснить, чому біля Чарни чоловік — не раб і не слуга. Ви попутники, що випадково зустрілися в дорозі і тепер мандруєте разом. Оскіьки тут ніхто зроду не бачив лісовців, можеш не боятися, що зрадиш себе своєю поведінкою.
Я признав Світлянину правоту. Однак мене непокоїло ще одне.
- На мене ж буде витріщатися уся зала. В тому числі і Лісс з Гетеном. Це може бути небезпечно.
- Найкраще ховатися на виду, - відповіла Світляна з усміхом, - Побачиш.
Надвечір ми урочисто прибули верхи у найкращий заїзд Княж-гори що називався знов таки “Прихисток гепарда”. Там винайняли найкращі покої — для мене і панночки, та кімнатку для челяді. До того нашу четвірку вивезли аж за місто у закритому повозі, що належав Розумаці і нібито мав везти якийсь вантаж до його маєтку. Зовнішність Вільхи і вовчурів теж була трохи змінена — болотяниця нині нічим не нагадувала нашу породу, і мала вигляд просто собі вродливої білявки без отих невловних звірячих рисок, милих кожному перевертню. Те саме сталося з вовчурами — вони трохи змінилися на обличчі, але так, що наші випадкові приятелі з Родні ніколи б їх не пізнали при миттєвій зустрічі.