Десь по годині прибув Розумака, котрий мусив нас знати, бо зустрічався з нами у Кийграді під час мандрівки по храмах і святих місцях. Ми так його зацікавили, що він запросив нас до Родні, відвідати місцеві храми з благословіння Дажбожих жерців. Звісно, в цій історійці можна було б при бажанні знайти купу невідповідностей, але той, хто мав би цим займатися, себто пан Орій Побужака нині був з посади звільнений а Гетенів ліжничий напеввне до справ ще не приступив. Я сподівався, що до них не приступив і Лісс, який нині загріб собі всю повноту влади в князівстві окрім, звісно, впливу на осіб духовних. Але тут уже як пощастить.
Дізнавшися про княжу учту та рекомі вогняні забави, ми, незважаючи не втому, забажали там побувати, і пан Розумака нам це влаштував. На тридцять три Маренині болячки, пан Святополк був відважним чоловіком. В разі невдачі за все мав відповісти лише він — його друзяки-магнати з чистою совістю сказали б, що нічого не знають і не відають.
Отже ми вирушили. У супроводі Розумаки та Світляни, вбраної не як жриця, а як заможна панна, в оксамитний жіночий кунтуш, розшитий золотом і такий же жупан. Все її вбрання було ніжно-блакитного кольору, і панночка нагадувала квітку блавату. Я пнув вовчурів, щоб не дуже витріщалися, а Вільха боляче наступила мені на ногу.
Княжий двір у Родні теж був зменшеною копією кийградського, ну і, ясна річ, він не лежав в руїнах. Як і у Кийграді тут були майданчики для відпочинку правителів-перевертнів, пологі спуски з галерей, широкі виступці під вікнами, буде вельможному гепарду захочеться прогулятися вночі. Я згадав старі волинанські байки, які зазвичай ввечері оповідали у корчмі — про якогось намісника-гепарда з Кийграду чи-то Святославових часів, чи то більш прадавніх, про те, як в ночі місяця-чернеця, або ж перекрою шляхетні гепарди виходили вночі на полювання, задля якого з княжої цюпи випускали кількох злочинців. Темна ніч, нажаханий до смерти чолов'яга, і вельможні звірі, вершителі княжого правосуддя. Тоді ці оповідки викликали у мене жах і навіть жалість до приречених, а нині до голови прийшла думка, що я і сам би не проти отак пополювати — скажімо на Лісса, або того ж Гетена.
Ніж, дарунок волхва, я випробував ще за дня. В образі звіра в мені нічого не змінилося... зовні а от кігті і зуби мали просто таки сталеву міць. Я ледве стримав вишкір, побоюючись щоб він не прозирнув крізь машкару лагідного сіда з Полісся.
Вовчурі забрали наших коней і повели їх до конюшень. Ми домовилися зустрітися пізніше і оповісти, хто і що зумів винюшиити. Вільха була така зла... моя кицюня, я знав чого... що видавалася ще вродливішою ніж завжди. Розумака трохи нервувався, а Світляна як завжди мала вигляд старанної учениці, котра намагається згадати заданий навчителем урок.
Нас помітили, і дійсно почали витріщатися. Магнати, знайомці пана Святополка, почали підходити і вітатися... звісно з ним, а вже він нас з Вільхою рекомендував. Пан Орій Побужака виявився лагідним з вигляду літнім чоловіком зі сталевим поглядом сірих очей, яким він одразу так мене обмацав, що я затурбувався за цілість своєї машкари. Пан Родан Рудак виявився вродливим ще молодим кучерявим здорованем з приємним усміхом, а пан Леслав Заліщака як на другу в країні особу, мав доволі легковажний вигляд кароокого дженджика. Вся трійця зберігала спокій, хоча на них витріщалися і шепотілися не менше аніж на нас з Вільхою і про нас.
Зрештою заспівала сурма, що тут оголошувала княжий вихід. У нас у Волинані трубили в ріг, і хоча я жодного разу не був на княжій учті, але все ж таки на мій погляд це красивіше за сурму. Стародавніше... Ну так, я прихильник давніх звичаїв, але ви вже про це мабуть давно здогадалися.
Вихід княжих гриднів очолював ясна річ пан Бозький. Старий вояк нагадав мені з вигляду загиблого пана Румовича. Тверда натура — такого дійсно не умовиш вчинити заколот. Але начільник вояків явно був чимось незадоволений... або розлючений. Що змусило мене подвоїти пильність.
Вояки, як і належить, вишикувалися вздовж зали, і тоді вийшов сам пан князь... Крила Чорнобожі... Дакієць, людина вже не юна, мав вигляд і усмішку шкодливого хлопчиська. Ну з тих, хто ото мучить котів і підпалює смолоскипом шерсть собакам. Зросту він був невеличкого — не карлик, звісно, але все ж таки. На ногах у вельможі, зодягненого на дакійський лад — у коротенький жупан і такі ж штани до колін зі смугастими панчохами — були черевики з таким високим каблуком, що й жінки таких не носять. Відтак князь не йшов, а дибав на своїх обцасах. Я обережно позирнув на трійцю оріанських можних. Обличчя вони мали... ммм. Ну, паньство, ви самі цього хотіли. Розумака теж похнюпився, хоча його напевне не питали перед тим, як посилали до Дакії по оце ось.