Поки Гетен вмощувався у кріслі, в ті самі дверцята увійшов високий світловолосий кімрянин, в якому я одразу признав Лісса. Чародій обвів зібрання звуженими очима, тоді став біля княжого крісла, нахилився і щось зашепотів.
Гетен позіхнув і кивнув. Тоді подав рукою знак, і десь нагорі заграла музика.
Танцювати я не любив, та й воно мені й не треба було. Вільху запрошували трохи не на кожний танок — і як на диво, вона знала усі рухи і “поволі, матінко, поволі” і “дрібушечок”. Цікаво, а чи є у Чарн бали, і як вони відбуваються... Цікавість свою я не міг задовольнити — Вільха, коли мова заходила про її життя в Чарнігові, просто замикалася в собі.
Я тим часом переміщувався залою, намагаючсь не підходити надто близько до князя та Лісса, і ввічливо відповідав на питання тих, хто не танцював, намагаючись наслідувати протяглий голос Деревія і його особливу манеру усміхатися самими кутиками вуст. Панночки просто липли до мене, їх цікавило чи дійсно я безсмертний, звідки прибули сіди, чи сіди і північні альви є одним народом, а чи ні... Я говорив загадками і натяками, панночки зітхали і пришпилювали мені до кунтуша стрічечки — милий звичай, що означав прихильність і запрошення до танців.
Біля дверей виник Сіроманець, і я обережно попростував до виходу. Вовчур чемно схилився переді мною, зображуючи слугу, котрий мусить доповісти пану щось нагальне, і зашепотів:
- Князя Богдана немає в палацовій глибці. Нещодавно його вивели звідти в путах із кляпом в роті. Повели до покоїв Гетена — у нього там своя челядь. До того — брехали гридні — туди ж провели ще одного в'язня, той був в ланцюгах і з мішком на голові.
Я кілька хвилин міркував, тоді озвався:
- Поки Гетен тут, нічого відбуватися не буде. Коли гості будуть частуватися трунками, я спробую проникнути до княжих покоїв. Там напевне є підйом для гепарда. Ви з Вільхою спробуйте піднятися з другого боку...
- Там балкони і є спуск, - прошепотів вовчур.
- Гаразл.
- І тут мене обережно торкнули за плече. Я обернувся. Переді мною стояв молоденький гридень у жовтому жупані.
- Вельможний сіде, - мовив він, - вас бажає бачити князь Гетен.
- Чекай на мене тут, - різко кинув я вовчуру. Той кивнув.
Справа ускладнювалася. Втім лишалася надія, що пану князю просто забажалося подивитися на лісовця.
Перед княжим кріслом вже стояла Вільха — голова гордовито відкинута, на обличчі пиха перших днів нашого знайомства. Гетен милувався нею, клятий коротун. Лісс сидів на кріселку, розташованому нижче від княжого, і явно нудьгував. Ні, він напевне не є чоловіком, бо у кожного чоловіка при вигляді моєї кішечки має щось ворухнутися в штанях. Навіть збоченець Гетен і то...
- Ну розважайтесь, мила панно, розважайтесь, - мурчав Гетен з чужоземною вимовою.- А, ось і ваш друг... Насмілюся запитати — друг чи просто супутник.
Я прикинув, як відповів би Деревій.
- І про цвітіння і про плід питають свого часу, - мовив я протягло, - але чи є сенс у буянні квітів, чи у соковитому мякуші.
- О, про вас говорять вірно, - розреготався Гетен, - що не можна розпитувати сіда, він все одно не відповість. Чи може ви альв з півночі?
- Я родом з народу, чия земля пішла під воду, - ляпнув я. Цю фразу я якось випадково почув від Деревія, коли Воїрад Перунич намагався розпитати його про походження і рід.
- І коли ж це сталося? - В очицях Гетена промайнуло справжнє зацікавлення.
- Тоді, коли світ був юним, а Боги — іншими.
- Ви правда... безсмертні?
- Дух не вмирає, - мовив я загадково, - тому я житиму вічно.
Гетен ошкірився. Це питання вочевидь його чимось хвилювало.
- Ну гаразд, - мовив він зрештою, - розважайтесь, вельможний сіде. До речі — ваші імена теж є таємницею? Ви не назвалися.
- А ви не спитали, - відповів я лагідно, - наші імена звучать лише для найближчих а тут мене звуть Жовтоцвітом.
- А далі?
- Просто Жовтоцвіт. Так у нас заведено.
Гетен певне з хвилину думав, чи не знущаюся я з нього, і я вже міряв краєм ока відстань до найближчих гриднів, але князь раптом зітер з обличчі злісний вираз і милостиво відпустив мене, побажавши гарного гостювання у прекрасній Родні.
Коли я вийшов за двері зали, Сіроманець поштиво підніс мені скляночку холодного напою і я вихилив його одним духом.
- Щось новеньке? - спитав стиха.
- Білун у вовчому вигляді пробрався до княжих покоїв, - доповів вовчур, - в разі чого подумали б що це чийсь пес. Погано. Пана Ружинського певне катували — він весь в закреплій крові. Рота йому кляпом... роздерли. Щоб там не задумали ті псяюхи, воно звершиться сьогодні.